Читати книгу - "Енн із Зелених Дахів"

— Ні. Я тобі не тітка, і не розумію, нащо кликати людей тими, ким вони не є.

— Але ми могли б уявити, що ви моя тітка.

— Я не могла б, — відрубала Марілла.

— Хіба ви ніколи не уявляєте речей не такими, як насправді? — широко розплющивши очі від подиву, спитала Енн.

— Ні.

— Ox! — зітхнула дівчинка. — Ох, панно… Марілло, ви так багато втрачаєте!

— Не треба нічого уявляти інакшим, ніж воно є, — відказала Марілла. — Коли Господь створював усе таким, то не для того, щоб ми собі уявляли щось інше. До речі, я пригадала… Енн, піди до вітальні — тільки витри ноги як слід і не напусти мух — і принеси мені картку, що стоїть на камінній поличці. Там надрукована молитва «Отче наш», і сьогодні по обіді ти витратиш вільний час на те, щоб завчити її напам’ять. Таких молитов, як я чула вчора ввечері, більше не має бути.

— Так, то, мабуть, і справді була незграбна молитва, — вибачливо сказала Енн, — але, розумієте, я ж цього ніколи не вчилася. А хіба можна вимагати від людини, щоб вона одразу почала правильно молитися? Коли я вчора вляглася, то придумала собі дуже-дуже гарну молитву, як і обіцяла. Майже таку довгу й поетичну, як у пастора. А коли прокинулася вранці, то все забула. Жодного слова не могла згадати, ви повірите? А нової такої ж гарної молитви я, боюся, уже не придумаю. Чомусь із другого разу ніщо не виходить так само гарно, як із першого, ви не зауважували?

— Енн, ось що ти повинна зауважити. Коли я велю тобі щось робити, мусиш слухатися одразу, а не стояти й виголошувати промови. Іди й зроби те, що я сказала.

Енн швидко рушила до вітальні через передпокій, проте не повернулася; марно прочекавши десять хвилин, Марілла із сердитим виразом обличчя подалася на пошуки. Енн уклякла перед картиною, що висіла на стіні між вікнами, і дивилася на неї замріяним поглядом. Біло-зеленаве світло пробивалося в кімнату поміж листя яблунь і в’юнкого плюща й падало на маленьку фігурку, відсторонену від усіх буденних справ, — а вона мовби променіла неземним сяйвом.

— Енн, про що ти думаєш? — суворо гукнула її Марілла.

Енн отямилася.

— Про це, — відповіла вона, вказуючи на картину, доволі яскраву репродукцію під назвою «Христос благословляє дітей», — уявляю, що я одна з них — ота дівчинка в блакитній сукенці, що стоїть сама-самісінька в кутку, зовсім нікому не потрібна. Геть як я. Вона така сумна й самотня, правда? У неї, мабуть, немає ні мами, ні тата. Але вона теж хоче благословення, а стала тихенько позаду всіх, і сподівається, що ніхто її не помітить — окрім Нього. Я впевнена, що знаю, як вона почувалася. У неї серце тріпотіло, а руки похололи — як у мене, коли я спитала, чи ви мене залишите. І вона дуже боїться, що Він її не помітить. Але ж Він помітив, правда? Я тут стояла й намагалася уявити собі все це — як вона боязко підходила ближче й ближче, аж доки опинилася зовсім поряд з Ним, і як потім Він подивився на неї й поклав їй руку на голову, і яка радість її тоді охопила! Тільки дарма художник намалював Його таким печальним. Він на всіх картинах такий, ви помічали? Але я не вірю, що Він і справді був такий — інакше Його б усі діти боялися.

— Енн, — мовила Марілла, дивуючись, як вона досі не урвала цього монологу, — не можна такого казати. Це нешанобливо, зовсім нешанобливо.

Очі Енн округлилися від подиву:

— Але я відчуваю таке благоговіння! Я не хотіла бути нешанобливою.

— Певна річ, але не слід говорити про це так фамільярно. І ще одне, Енн, коли я прошу тебе щось принести — вертайся одразу, а не фантазуй перед картинами. Затям собі це. Бери картку й ходімо назад до кухні. Сядь отам у куточку, і вчи молитву напам’ять.

Енн притулила картку до глечика, у якому стояли квітучі яблуневі гілочки — ними вона прикрасила обідній стіл; Марілла тільки скоса глянула на те, нічого не сказавши, — поклала підборіддя на руки й кілька хвилин мовчки вчила.

— Мені подобається, — заявила вона через якийсь час. — Дуже гарно. Я й раніше вже чула цю молитву, її проказував директор недільної школи в сиротинці. Але тоді мені не сподобалося. У нього був такий рипучий голос, і молився він страшенно тоскно. Ніби виконував неприємний обов’язок. Це не поезія, але в мене такі самі відчуття, як від поезії. «Отче наш, що є на небесах, нехай святиться ім’я Твоє». Наче музика. Дякую, що дали мені це вивчити, панно… Марілло.

— Прикуси язика і вчи, — коротко відповіла Марілла.

Енн нахилила глечик із яблуневим цвітом до себе, ніжно поцілувала рожевий, схожий на чашечку, пуп’янок, і ще з півхвилини сумлінно вчила молитву.

— Марілло, — запитала вона згодом, — а я знайду собі сердечну подругу в Ейвонлі, як ви думаєте?

— Яку подругу?

— Сердечну, щиру подругу, знаєте, рідну душу, якій можна було би звіряти все найпотаємніше. Я все життя мріяла її зустріти. Ніколи й не надіялася, що справді зустріну, але зараз у мене здійснилося одразу стільки найсолодших мрій, що хтозна, може, і ця теж здійсниться. Як ви думаєте, це можливо?

— Діана Баррі живе в Садовому Схилі, і вона приблизно твого віку. Дуже хороша дівчинка, можливо, коли вона повернеться додому, ви з нею будете гратися разом. Вона зараз гостює у тітки в Кармоді. Але тобі доведеться стежити за своєю поведінкою, бо пані Баррі — дуже вимоглива жінка. Вона не дозволить Діані мати невихованих, нечемних товаришок.

Енн глянула на Маріллу крізь яблуневі гілочки; очі її палали від цікавості:

— А яка вона, Діана? У неї ж волосся не руде, правда? Ох, сподіваюся, ні. Я знаю, яке це горе, коли в тебе самої руді коси, і своїй сердечній подрузі такого не бажатиму.

— Діана дуже гарненька дівчинка. У неї чорні очі й волосся, і рожеві щічки. А ще вона тямуща й слухняна, а це значно краще, ніж бути просто гарненькою.

Марілла любила мораль, як Герцогиня з «Аліси в Країні Чудес», і була твердо переконана, що її повинна в собі містити кожнісінька заувага, звернена до вихованки.

Проте Енн легковажно відкинула мораль, ухопившись лише за дивовижні можливості, що цій моралі передували.

— О, я така рада, що вона гарна! Коли маєш вродливу