Читати книгу - "Острів Скарбів"

Насамперед з'ясувалося, що містер Ерроу ще гірший, ніж припускав капітан. Він не користувався авторитетом у матросів, його ніхто серйозно не сприймав. Та це ще півбіди. На другий-третій день подорожі він почав з'являтися на палубі у неприпустимому стані. Погляд у нього був каламутний, щоки розпашілі. Язик заплітався, і всі інші ознаки сп'яніння були очевидні. Його весь час присоромлювали і замикали в каюті. Він часто падав, набиваючи собі ґулі та синці. Бували дні, коли він не підводився зі своєї койки. Рідко він бував майже тверезим, тоді ще якось виконував свої обов'язки. Ми ніяк не могли зрозуміти, де він ховає випивку. Цю загадку розгадував увесь екіпаж. Ми навіть стежили за ним, та дарма. Коли його питали прямо, то напідпитку він лише нахабно реготав нам у вічі, а тверезим — божився, що за все життя не пив нічого міцнішого за воду.

Штурман він був нікудишній і погано впливав на своїх підлеглих. Було зрозуміло, що цей хлопець погано кінчить. Ніхто не здивувався і не засмутився, коли після однієї буремної ночі вранці на кораблі його не було.

— Впав за борт! — резюмував капітан. — Що ж, джентльмени, це позбавило нас від необхідності заковувати його в кайдани.

Так наш корабель залишився без штурмана. Треба було запропонувати на цю посаду когось із команди. Обрали боцмана Джобу Ендерсона. Його, як і раніше, називали боцманом, але виконував він обов'язки штурмана.

Містер Трілоні, бувалий мореплавець, теж недаремно їв хліб під час подорожі: гожими днинами стояв на вахті. Другий боцман, Ізраїл Гендс, був старанний, старий, досвідчений моряк, який міг впоратися з будь-якою роботою на кораблі.

Він, між іншим, товаришував з Довганем Джоном Сільвером і, до слова, розкажу про Сільвера детальніше.

Матроси називали його Окостом. Для того, щоб звільнити руки, він підвішував мотузку зі своїм костуром на шию. Його вправність у куховарській справі варто було бачити: упираючись милицею в перегородку, погойдуючись за кожним рухом корабля, усе робив так віртуозно, ніби стояв на твердій землі! Ще цікавіше було спостерігати, як він спритно і швидко пробігав під час негоди по палубі, хапаючись за петлі канатів, які спустили спеціально для нього у найширших місцях. Матроси називали ці петлі «сережками Довганя Джона». Часом він тримався за ті «сережки», потім орудував костуром, іноді волочив його за собою на мотузці.

Усі матроси, які плавали з ним раніше, висловлювали жаль, що він уже не був тим Джоном Сільвером, яким був раніше.

— Наш Окіст не простачок, — розповідав мені другий боцман. У юні роки він учився; як захоче, може говорити так, ніби книжку читає. А до чого ж сміливий! Лев проти нашого Довганя Джона — кошеня. Я на власні очі бачив, як на нього, неозброєного, напали четверо, а він загріб їх докупи і так зіткнув головами…

Усі члени команди поважали його, більше того, виконували його накази. Він знаходив підхід до кожного. Зі мною завжди був надзвичайно люб'язний. Я дуже любив бувати у нього в камбузі. Тут панував ідеальний порядок, посуд був вичищений до блиску і акуратно складений. У кутку в клітці жив папуга.

— Гокінсе, заходь, побалакай з Джоном. Я, синку, радий тобі, як нікому іншому. Сідай і слухай. Оце — Капітан Флінт… я назвав свого папугу на честь знаменитого пірата… отже, Капітан Флінт віщує, що наше плавання закінчиться вдало… Адже так, Капітане?

І папуга неймовірно швидко повторював:

— Піастри! Піастри! Піастри!

Так він викрикував, аж доки не вибивався з сил або поки Джон не накривав його клітку хусткою.

— Цій пташці, Гокінсе, мабуть, зо двісті років. Папуги безсмертні. Хіба диявол бачив стільки зла, скільки пережив мій папуга?… Він плавав із Інглендом, із прославленим піратом капітаном Інглендом. Він побував на Мадагаскарі, на Малабарі, у Сурінамі, на Провіденсі, у Порто-Белло. Він бачив, як виловлюють вантаж із затоплених галіонів. Саме тоді він навчився кричати «піастри»! Нічого в цьому дивного немає: тоді з дна дістали триста п'ятдесят тисяч піастрів, Гокінсе! Цей папуга був свідком нападу на віце-короля Індії неподалік від Ґоа. А на вигляд — пташеня… Але ти нюхнув пороху, правда, Капітане?

— Повертай на інший галс! — кричав папуга.

— Він у мене чудовий моряк, — примовляв кухар і пригощав папугу цукром-рафінадом, шматочки якого діставав із кишені.

Папуга довбав дзьобом прути своєї буцигарні і брутально лаявся.

— З вовками жити, по-вовчи вити, — виправдовував улюбленця Джон. Цей бідний, старий, невинний птах лається, як сто чортів укупі, але він не розуміє, що каже. Він лаявся б і у присутності самого Бога.

При згадці про Господа, Джон богомільно простягав руки до неба, і я подумав, що він найблагородніша людина на світі.

Взаємини сквайра і капітана Смоллета все ще були напружені. Сквайр, не соромлячись, висловлювався про капітана з презирством. Капітан ніколи не заводив розмови зі сквайром, а коли господар корабля питав його про що-небудь, відповідав різко і без зайвих слів. Затиснутий у глухому куті, він був змушений зізнатися, що, очевидно, помилявся, коли погано відгукувався про команду. Більшість матросів працювали взірцево, вся команда поводила себе пречудово. А в шхуну він відверто закохався.

— Вона покірна керму, як добра дружина чоловікові, сер. Але, — додавав він, — додому ми ще не повернулися, і наше плавання мені все одно дуже не подобається.

Зазвичай реакція сквайра на подібні коментарі була такою: він повертався до капітана спиною і заходився міряти палубу кроками, високо задерши підборіддя.

— Ще трохи, — говорив він, — і цей чоловік остаточно виведе мене з себе.

Нам випало перенести бурю, яка зайвий раз підтвердила достоїнства нашої «Іспаньйоли». Команда виглядала задоволеною, та це зрозуміло. Як на мене, то останнє судно, на якому так догоджали команді, як на нашому, був ковчег біблейського героя Ноя. Будь-який привід використовувався для того, щоб побалувати моряків подвійною порцією грогу. Якщо сквайр дізнавався, що у когось із матросів день народження, кухаря просили приготувати пудинг. На палубі постійно була діжка з яблуками, щоб кожен міг поласувати ними, коли заманеться.

— Це погана манера поводження з підлеглими, — попереджав капітан доктора Лівсі. — Панькання з матросами погано закінчується. Повірте моєму досвіду.

А все ж діжка з яблуками, як ви дізнаєтеся пізніше, дуже нам придалася. Завдяки цій діжці ми вчасно дізналися про небезпеку, що чатувала на нас, і не загинули від рук зрадників.

Ось як це було. Спершу ми прямували проти пасатів,