Читати книгу - "Казки про богатирів та лицарів"

На другий день шибениця була готова. Довкола поставали рядами жовніри. Як вивели золотоволосого, то він попросив:

— Дозволь мені, ясновельможний цісарю, попрощатися в моїм лошачком.

— Най буде, прощайся, — погодився цісар. І дав розказ: — Ану, приведіть його лошачка.

Десять жовнірів кинулись до стайні, та за одну мить усі десять задерли ногами. Пішли сто жовнірів — і вони полетіли від лошачкових копит. Цісар послав тисячу жовнірів — усі лягли трупом.

Приймак сказав цісареві:

— Тату, не посилайте до лошачка нікого, бо переб’є вам усе військо. Дозвольте, аби сам я пішов і попрощався.

Цісар дав розказ відпустити хлопця, най іде собі до лошачка.

А той сів на коника і прискакав до шибениці. Тоді з коня виголосив:

— Хочете повісити мене — кажете, що я побив цісареву? А я ніколи її не бив, сама себе подряпала, бо має любаса. Хотіла, щоб я вмер, бо про все я знаю. Але мене ніхто не повісить, бо дивіться.

І золотоволосий злетів на конику в повітря.

Летіли день, другий, третій… На четвертий день коник сказав хлопцеві:

— Під нами вже інша держава.

Опустилися на землю.

— Я тебе покидаю, — мовив лошачок. — Як буду ще потрібний, то свисни три рази, і я прилечу.

І відразу зник, ніби його й не було. А парубок пішов собі далі, куди очі дивилися. У лісі зробив сопілку й прийшов до столиці. Ходить вулицями й грає. А у царя цієї держави були три файні доньки. Коли зачули надворі сопілку, найстарша вийшла і спитала:

— Чому, легіню, ти так сумно граєш?

Він не відповів.

Вийшла середуща царівна й спитала:

— Чому так сумно граєш?

Їй теж не відповів.

Вийшла найменша. І вона спитала:

— Чому, легіню ти є такий файний, а твоя сопілка так сумно співає?

А вона теж була така файна, що парубок замилувався. Він відповів:

— Може заспівати й веселіше, та подаруй мені свій перстень.

Дівчина дала йому свій перстень. Потім узяла його за руку й повела до палацу.

А через кілька днів сопілка весело заграла на їхньому весіллі.

Тридцять перший

Це було тоді, коли ще мій прадід ходив без портяниць, а моя прабабка у попелі гралася. В одного чоловіка було тридцять синів. Не мав бідняк чим їх годувати, а жінка народила ще одного хлопця. Його назвали Тридцять Першим.

Сини повиростали і кажуть старому:

— Ми підемо, неню, у світ. Може, собі знайдемо жінок.

Тридцять Перший теж хотів піти із старшими братами, але вони не хотіли й слухати.

— У тебе ще вуйко вилізає з носа, — насміхалися.

Тридцять Перший залишився вдома. Плакав три дні й три ночі. Тоді батько мовив:

— Збирайся і ти. Наздоганяй своїх братів.

Пішов Тридцять Перший. Ішов один день, ішов другий, а на третій вийшов на широке поле. Серед шовкової трави стояв красний кінь. Тридцять Перший підійшов до нього.

— Конику любий, поможи мені догнати братів.

— Сідай на мене, — заговорив кінь.

Сів Тридцять Перший на коня і полетів під самим небом. Летів день, летів ніч, а вранці кінь промовив:

— Візьми із мого вуха скельце, подивися крізь нього й скажи, що видиш на землі.

Подивився хлопець крізь скельце й відповів:

— Виджу рідних братів. Вони такі маленькі, як ті горобці.

Летіли ще три дні й три ночі. Кінь із хлопцем спустився на землю.

— Отут ми їх почекаємо.

Приїхали брати і дуже здивувалися, що здибалися у світі з Тридцять Першим.

— Ти чого тут? — питають.

– І я піду з вами шукати собі жінку. Неньо мене пустили.

Рушили всі разом. Надвечір зустріли стару-престару бабу.

— Бабко, пустіть переночувати.

— Заходьте, заходьте, мої дорогі, — сказала стара. — Якраз маю тридцять одну доньку, то хотіла б мати таких зятів, як ви.

Кінь прошепотів Тридцять Першому на вухо:

— Коли будеш заходити в хату, візьми з порога постола. Сядете з бабиними доньками вечеряти — копни стіл ногою. Як будете йти спати, то на подушках бабиних дівчат увидите віночки, а на ваших — капелюшки. Копни ліжко ногою і тоді лягайте. А коли баба засне, ти розбуди своїх братів і тікайте геть. Кинеш у море постола, і на ньому перепливете.

А бабина хата стояла серед моря. На березі стара розперезалася і кинула пояс у воду. Всі перейшли по тому поясу, як по кладці.

На порозі наймолодший брат уздрів постола і сунув його в пазуху.

Хлопці зайшли в кімнату, де на столах чекала вечеря. Баба сплеснула в долоні, й з’явилася тридцять одна донька. Це були дуже файні дівчата, але жодна з них не усміхнулася і не вклонилася гостям.

Тридцять Перший копнув стіл ногою, і склянки з вином пересунулися миттю від бабиних доньок до хлопців, а від хлопців — до дівчат. Цього ніхто не видів, але так було. Коли випили вино, бабині дівчата попадали на землю. Вони рвали на собі одежу і так дико ревіли, що страшно було слухати.

А стара подумала, що вона сама переплутала склянки. Швидко наварила якогось зілля і напоїла доньок, щоб видужали.

Після вечері перейшли в сусідню кімнату. Там, де на подушках були капелюшки, мали спати хлопці, а на тих постелях, де були віночки, баба хотіла вкласти своїх доньок.

Тридцять Перший копнув одне ліжко, і тої ж миті усі ліжка помінялися місцями. Цього ніхто не видів, але так було.

Брати полягали і міцно заснули. Серед темної ночі баба увійшла і побила доньок. Потім лягла в куток і захропіла. Тридцять Перший розбудив братів.

— Тікаймо, бо тут чекає нас біда!

Хлопці вибігли на берег. Тридцять Перший кинув постола на хвилі, та й на ньому перепливли море.

Пішли зеленими полями. Ішли, скільки йшли, й стали на роздоріжжі. З нього на всі боки розходилася тридцять одна дорога.

— Тепер іди своєю дорогою, — сказали брати наймолодшому.

Та найстарший брат подумав собі, що з Тридцять Першим варто іти в світ, бо в нього добрий кінь і сам він не з дурних.

— Я піду з тобою, — сказав він.

Наймолодший втішився, що має хоч одного приязного брата. І рушили разом. За три дні прибули до царя і найнялися в нього на роботу: старший вартував на воротах палацу, а менший потрапив служити на кухню. Старшому здавалося, що менший живе ліпше, і його почала мучити заздрість. Пішов до царя й каже:

— Царю, брат хвалився, що може дістати такий буханець хліба, що все військо буде з нього їсти й ніколи не з’їсть.

Покликав цар до