Читати книгу - "Золотий фараон"

примусив їх одскочити назад. З виразу його обличчя не можна було зрозуміти, чи він гнівається, а чи боїться. Тільки як він спинився на нижньому східці перед замурованим входом, його непорушне лице відмінилося. Енемпсес усміхнувся до свого начальника, як людина, що знає: її хвалитимуть.

— Високий пане! — сказав він і вклонився наче жартома. — Сподіваюся, ти задоволений.

Огрядний начальник варти підніс коротку руку, ніби намірявся вдарити, та тільки люто просичав:

— Ти що, маєш мене за дурня? Послав до мене якогось йолопа, що не міг навіть сказати, скільки винесено з цієї гробниці золота. А може, ти переполовинив ті скарби?

Глузливо посміхнувшись, Енемпсес показав на золоті речі, порозкидувані долі.

— Глянь сюди, пане, і ще раз повтори, що я нечесна людина. Хіба я не міг сховати ті коштовності ще до твого приїзду? Кажу тобі, тесля Сейтахт добре зробив своє діло. Бідолаха знайшов, мабуть, стільки золота, що ці прикраси здалися йому дрібничками, не гідними уваги.

Небхер похмуро глянув на Енемпсеса:

— Чому ти кажеш — бідолаха? Адже він дістане свою пайку. Пан Поа ще ніколи не обдурював вірних слуг.

Наглядач зиркнув недовірливо вгору. Ніхто їх не підслуховував, але він все-таки нахилився ближче до свого начальника й прошепотів:

— Сьогодні вночі Сейтахта вбито. Мій раб, весляр, знайшов його труп. Ще вдосвіта я послав його знищити всі Сейтахтові сліди. Я був обережний, як завше.

— Той раб хай сьогодні теж замовкне навіки, — прошипів Небхер. — Чуєш? Сьогодні ж! Щоб не встиг прохопитися й словом.

Енемпсес знову глузливо посміхнувся.

— Заспокойся, пане. Мені не потрібні невільники, що розмовляють. Жоден з моїх рабів не має язика. А я, звісно, нікому не розповім, що сам поховав теслю.

— Ти сам поховав? — здивувався Небхер.

— Так, сам. Хіба ж я міг чекати, доки злетяться шуліки й викажуть те, що сталося? Ми можемо тішитися, що позбулися головного свідка. Та й наші пайки від того збільшилися.

Небхер застогнав і знову витер спітнілу лисину.

— Це мене аж ніяк не тішить. Сейтахт був славетний майстер. Його шукатимуть, і це може завдати нам прикростей. Знаєш, я не довіряю каменяреві Менафту, він несповна розуму. Чи не він убив Сейтахта?

— Пане, хіба нам тепер це не однаково? І ти приїхав сюди не для того, еге ж?

Начальник варти нічого не відказав. Він пильно придивлявся до вилому в замурованому вході. Нараз рішуче мовив:

— Слухай, Енемпсесе! Пошли своїх людей у гробницю, хай вони там все упорядкують. Насамперед треба негайно позбирати всі речі, розкидані долі. Тоді замурувати всі виломи і поставити на свіжому тиньку печатки Міста мертвих. Коли випадком жерці дізнаються, що до цієї гробниці вламувалися злодії, то поясни їм: нічого не вкрадено, бо твої люди своєчасно помітили грабіжників і сполохали їх. Зрозумів?

Енемпсес шанобливо схилився.

— Усе зробимо так, як ти сказав, пане. Мої вартові радітимуть, що цього разу їх не шмагатимуть батогами.

— Гаразд. Я довіряю тобі, — пробубонів начальник варти і повернув нагору. Але на третьому східці спинився. Примружившись, він показав на золоті речі на землі. — А що ти зробиш із цими прикрасами? Не кидати ж їх тут?

Енемпсес вимовно приклав руку до серця і сказав з удаваною поважністю:

— Пане, мої вартові будуть, свідками, що я звелю покласти це золото знову до гробниці. Хай бачать, яка я чесна людина.

Небхер замислено похитав головою. Облизав язиком сухі губи й ледве відвів очі від золота.

— Шкода, шкода, — бурмотів він. — Дещо з цих речей мені теж подобається.

Наче вражений якоюсь несподіваною думкою, наглядач скочив на два східці вгору. Примусивши Небхера глянути йому просто в очі, він заговорив хрипким од жадоби голосом:

— Пане, ми можемо мати щось коштовніше за це золото. Ти ж, певне, знаєш, яку безліч дзбанів з пахучим олієм та чудовим мастилом ставлять фараонам у гробниці? Пришли до мене сьогодні вночі трьох вірних рабів, і я порівну поділюся з тобою тим багатством. Досі ці коштовні речовини забирали наші господарі тільки для себе. Чого ж нам тепер…

Небхер урвав йому мову порухом руки. Глянувши вгору, він тихо спитав:

— А де буде твоя варта, коли прийдуть мої раби?

— Вартові справлятимуть святкову учту, пане, з радощів, що їх сьогодні не битимуть.

— Гаразд, я покладаюся на твою кмітливість, Енемпсесе. А тепер накажи мерщій навести тут лад. Нехай замурують виломи і поставлять печатки. Вночі можна легко видовбати знову каміння й повиносити дзбани з мастилом. Доведеться тільки вдруге замуровувати вхід і ставити печатки. Зрозуміло?

Цього разу Енемпсес схилився по-справжньому поштиво й урочисто.

— Все буде так, як велить твоя мудрість. Перш ніж божественне сонце досягне найбільшої висоти, вхід буде щільно замуровано й запечатано.

Повітря над долиною в скелях тремтіло від полуденної спеки, коли верховний жрець Ментуфер прискакав сюди в супроводі великого почту. В храмі бога Амона-Ра він почув про нове пограбування й одразу ж урвав щоденну жертовну відправу. Бог Амон-Ра зазнав страшної образи, бо фараон Тутанхамон, що його гробницю сплюндроване, носив ім'я цього бога.

Годі, треба нарешті зробити все, щоб знайти грабіжників. Ментуфер надумав особисто доповісти про це новому владареві Єгипту — фараонові Хоремхебу. Навіть коли грабіжників прикривають високі урядовці, фараон не повинен на те зважати і з усією суворістю законів покарати злочинців та їхніх захисників.

Худорлявий Ментуфер, схожий на бога помсти, без упину мурмотів молитви й заклинання. Амон-Ра, напевне, почує свого вірного слугу й не відмовить у допомозі.

Темні очі верховного жерця були широко розплющені, непорушний погляд спрямований кудись у далечінь. Ментуфер не відчував ні спеки, ні спраги, ні втоми.

А жерці, що супроводжували його, знемагали від пекучого сонця. У горлі їм попересихало, в очах пекло від яскравого світла й куряви. Їм здавалося безглуздям їхати сюди посеред дня тільки через те, що сплюндровано ще одну гробницю. А яка чудова прохолода, який спокій панували п цей час у храмі!

Такий незначний владар, як Тутанхамон, не заслуговує, щоб з того здіймати галас. Його гробницю сплюндровано, тепер треба її обстежити. А навіщо? Ті, хто повинен відповідати за це, тільки стенуть байдуже плечима. Так бувало завжди, коли злодії потай розкрадали гробниці фараонів.

Ментуфер не чув того бурмотіння. Очі в нього засвітилися живим вогнем. Він спинив коня. Вартові Міста мертвих повели його до місця нового пограбування. Одразу ж, низько вклоняючись, підійшов Енемпсес.

Верховний жрець простяг над наглядачем руку:

— Гнів божий тебе покарає, бо ти теж винний у злочині.

Енемпсес звів руки до сонця:

— Полум'яний бог, який все бачить і все знає,