Читати книгу - "Твори у дванадцяти томах. Том сьомий"

— Ухоркався! — сказав Буйний День. — Візьміть його хто-небудь та покладіть на ліжко. Він добрячий хлопчина.

— Буйний День правду каже, — ствердив Вотсон. — У хлопця вже пороху не стало.

З поштою впоралися, собак вивели й нагодували, а Бетлс проспівав гімн про сік сасафрас, тим часом як решта, вишикувавшись уздовж прилавка, пили, розмовляли й збирали свої виграні заклади.

За кілька хвилин Буйний День у танцювальній кімнаті крутив вальса з Дівою. Замість парки на ньому вже була куртка з укривала й на голові хутряна шапка. Свої промерзлі мокасини він скинув і танцював у самих панчохах. Дорогою, ще надвечір, він промочив ноги аж по коліна, але не перевзувався, і його довгі панчохи взялися крижаною корою. Від тепла в кімнаті лід почав танути та ламатись і брязкотів під час танцю. Крижинки сипалися на підлогу, і всі танцюристи сковзались по них. Буйпому Дневі те на карб не ставилось. У тому далекому краю він належав до небагатьох людей, що настановляють закон і своєю поведінкою дають зразок моральних норм, але самі стоять над законом. Він був один з тих небагатьох щасливців, що не можуть учинити негоже. Все, що він робив, було добре, — байдуже, чи іншим воно дозволене. Звісно, такі люди завдячували це тому фактові, що вони майже завжди несхибно чинили тільки по справедливості, і то краще, шляхетніше, ніж інші. Буйний День, найстарший герой у цьому молодому краї і воднораз молодший за більшість інших, стояв осібно, як людина вища, як взірець людини, навіть більше, як надлюдина. Тож зрозуміло, що Діві, коли вона віддавалась його обіймам у танці, болісно стискалося серце, що от у ній він бачить саму лише добру приятельку й знамениту танцюристку. Мала втіха була їй знати, що він ніколи не кохав. Вона знемагала від кохання до нього, а він кружляв з нею так, як і з будь-якою іншою жінкою або навіть з добрим танцюристом-чоловіком, що, обв'язавши хусточкою рукав, танцював би за даму.

Тієї ночі Буйному Дневі довелось потанцювати й з такою дамою. Серед юконців, як і скрізь на Заході, водилась така спроба на витривалість: так закрутити другого, танцюючи, щоб йому памороки забило. Отож коли Бен Девіс, фараонний банківник, з барвистою хусткою на рукаві закрутився із Буйним Днем у танці, інші пари спинились подивитися, що з того буде. Крутячись увесь час в один бік, обидва вихором літали по кімнаті. У першій залі почули, що Буйний День танцює з Беном Девісом, і гральні столи та прилавок ураз спустіли. Всі скупчились у танцювальній кімнаті. Музики грали шалено, а пара крутилась чимраз швидше. Девіс уславився своєю тривкістю в таких змаганнях, і на Юконі він не одного здоровила перетанцював, але цей раз уже за кілька хвилин стало видко, що впаде він, а не його партнер.

Вони покружляли ще трохи, коли враз Буйний День спинився, випустив Девіс а й ступив назад, хитаючись і помахуючи руками, немов хапаючись за повітря. Але Девіс із застиглою на обличчі безтямною усмішкою сильно поточився, швидко перекрутився, щоб утримати рівновагу, і як колода гепнувся додолу. А Буйний День, ще заточуючись і хапаючись руками за повітря, підчепив найближчу дівчину й закружляв з нею у вальсі. Знову трапилося щось надзвичайне. Після двох тисяч миль страшної дороги, покривши за той день сімдесят миль, він перетанцював свіжого чоловіка, і то ж кого — самого Бена Девіса!

Буйний День любив посідати високі місця, і хоч у його житті й небагато траплялось таких нагод, проте він завжди добивався якнайвищого. Великий світ про нього не чув, але тут, на цій безмірній мовчазній Півночі, його знали повсюди, знали й білі, й індіяни, й ескімоси, знали від Берінгового моря аж до східних перевалів, від найдальших верхоріч аж до холодних тундр мису Барроу. Бажання панувати й скоряти собі було в ньому однаково сильне, чи то він боровся з стихіями, чи з людьми, чи зі щастям у азартній грі. Само життя з усім тим, що в ньому діється, здавалось йому великою грою, а він був грач — увесь із голови до п'ят. Ризик і виграш були йому потрібні, як хліб. Правда, він не грав навмання: у нього на руках були великі козирі — його розум, спритність і сила, однак за всім цим стояв Талан, безсмертний Талан, що часом відвертається від тих, хто перед ним запобігає, нищить і руйнує мудрого, а обдаровує дурня. Всі люди за ним уганяють і мріють його скорити. Буйний День так само марив про це. У самій глибині його єства життя наспівувало спокусливу пісню величі, надило його й безнастанно нашіптувало, що він досягне більше, ніж інші, виграє там, де вони програють, буде переможцем там, де вони гинуть. Це був голос Життя здорового й потужного, що не знає ні кволості, ні занепаду, голос Життя сп'янілого з себе самого, до нестями захопленого собою й зачарованого своїм могутнім оптимізмом.

І в тому голосі, чи то в тихому шепоті, чи то в гучному, як сурма, поклику, вчувалось йому все одне — що колись, десь, якось він загнуздає Талан, стане його паном, зв'яже й затаврує, як свого раба. Граючи в покер, він чув шепіт про чотирьох тузів і про велику масть; коли він вирушав на розшуки, той самий голос співав йому про золото під дерном, про золото в кам'яних надрах скель, про золото скрізь навколо. В найтяжчих знегодах мандрів, у скруті й голоді він чув його й вірив: коли навіть усі загинуть, він витримає і вийде переможцем. Це була давня віковічна брехня Життя, що само себе обдурює, вірить у своє безсмертя й незнищенність, у своє призначення вчинити щось більше, ніж інші, й осягти все, до чого прагнеш.

Буйний День вальсував, крутячись то в один, то в другий бік, доки не перестала наморочитись голова, і тоді знов запросив усіх випити. Але тепер усі одностайно запротестували. Ніхто вже не хотів приставати на його правило: платить той, хто виграв. Воно-бо суперечило всім звичаям і доброму глуздові. Звісно, це робилось по-товариському, від щирого серця, але ж треба й міру знати! Цей раз, за всіма законами, платити має Бен Девіс, то нехай він і платить. І взагалі все частування, що ставив Буйний День, повинен оплатити господар шинку, бо ввесь цей тиск народу, що дає добрячий виторг, приходить сюди через Буйного Дня. За це зняв мову Бетлс.