Читати книгу - "Оголений нерв"

— Як вам сказати? — Антон пом’явся, прокашлявся. — Звичайно, я не можу всього розповісти, але наведу один приклад. Коли працював у патрульній службі, нам давали план, яку суму коштів за місяць потрібно зібрати на штрафи, а яку сплатити керівництву. Нікого не хвилювало, де взяти ті кошти. Найлегше було здирати штрафи, дівчатка, вибачте, зі сцикунів. Замість того, щоб слідкувати за порядком на вулицях, ми стирчали під барами, пивнушками та забігайлівками, вичікуючи мить, коли комусь приспічить подзюрити під будинком.

Оксана пирснула, але Гена непомітно для інших стис її руку і вона притихла.

— Це ще не все, — продовжив Антон. — У плани нам ставили вилучення зброї. А де її взяти? Іноді купували в складчину і доповідали, що зброю відібрали, а злодій втік. Але далі ще цікавіше! Нам наказали раз на квартал «зливати» одного з нас, щоби показати чистку наших лав.

— Тобто ви повинні були здавати свого, якщо він навіть нічого не скоїв?! — запитала Уля, не приховуючи здивування. — Але ж це підло!

— Улю, патрулювання вулиць — це як іспит для мента, як перевірка його на профпридатність. Через це ми всі повинні пройти, щоб залишитися працювати в органах.

— І ти здав свого товариша? — запитала вона, свердлячи його очима.

— Здогадайся сама з трьох разів, — відповів Антон, не відводячи погляду.

— Вас посилали у Київ? — запитав Петро.

— Так, — схвально кивнув Антон. — Але ніхто не хотів їхати. Нас навчили брехати, і ми робили це вправно. Хтось купував собі лікарняний, хтось ішов у відпустку, хтось приносив довідку про хронічне захворювання, яке саме тоді було у стадії загострення. Дехто взагалі звільнився з роботи. Так, можливо, ми непорядні, бо нам не дають чинити інакше, але їхати на Майдан, щоб вбивати людей? Цього ніхто не хотів.

— Але ж ти не звільнився, як інші, — кинула шпильку дівчина.

— Я навчаюся в юридичному, — пояснив Антон. — Коли закінчу, піду працювати адвокатом.

— І будеш чесно захищати від таких, як ти зараз? — не вгамовувалася Уляна.

— Послухайте мене, — звернувся до присутніх Петро, щоб зупинити наростаючу сварку, — мені теж в’ївся в пам’ять напис: «Вони не дають нам жити — ми не дамо їм правити!» Гарно сказано! Влучно.

— А правда, що Майдан проплатила Америка і туди вийшли лише западенці? — поцікавився Іван.

— Маячня! Повна дурня! — майже в один голос відповіли майданівці.

— Хто таке тобі наплів? — запитав Гена.

— Усі тут так кажуть, — чітко карбуючи кожне слово, відповіла Оксана.

— Я вже казав, що там були люди з усіх регіонів, — відповів Геннадій, — хоча, звісно, що із заходу країни була більшість мітингувальників.

— Тому що там немає роботи і всі їдуть на заробітки до Європи? — спитав Іван.

— Тому що ми знаємо, що за ті ж самі відпрацьовані вісім годин можна отримувати достойну зарплатню і жити по-людськи, — пояснив Марк. — Ми на власні очі бачимо життя в європейських країнах, де працюють закони і люди живуть гідно. Невже вам тут не хочеться так жити?

— Нам і тут добре, — знизав плечима Іван. — Головне, щоб була робота і вчасно з нами розраховувалися.

— Ти говориш так, бо не бачив, як живуть люди в цивілізованих країнах, — сказав Марк.

— Якщо ти хочеш сказати, що Україна потрібна Європі, то помиляєшся. Ми нікому не потрібні, а Донбас, вибач мене, годує всю Західну Україну.

Уля зрозуміла, що починається суперечка, яка може перерости у сварку. Потрібно було рятувати ситуацію.

— Я вам, хлопці, ще не таке розкажу, — втрутилася вона в розмову. — Розповідають, що на Майдані вас напували чаєм з наркотиками.

— Точно! — підхопила естафету Оксана. — Розповідала одна клієнтка, що її син постояв на Майдані тиждень, повернувся, а вона бачить, що з ним щось негаразд. Вона за сина і до лікарні! Зробили аналізи крові, а там три види наркотиків! Уявляєте?

— І цю казку розповідає не одна жінка про свого сина або сина своєї кращої подруги, — насмішкувато сказала Уля. — Уявляєте, є такі, хто вірить!

— А що? Це неправда? — скривилася Оксана. — У мене нема підстав не довіряти порядній жінці.

— І це говорить медпрацівник? — спитав із усмішкою Гена й обійняв подругу за плечі. — Може, досить балачок? Давайте вип’ємо ще шампанського за те, що ви нас підтримували, — запропонував Геннадій.

— По-перше, тобі багато не можна, — зауважила Оксанка, — а по-друге, ми підтримували не Майдан, а тебе, моє сонечко!

— Не розписуйся за всіх, — тихо, але вперто промовила Уля.

— Я б теж був із тобою поруч, якби не обставини, — зітхнув Льоня.

— А я ні! — сказала Оксана. — Я не боєць і не революціонерка, я — просто жінка. Тож давайте вип’ємо за нас, жінок, і за вашу чоловічу дружбу!

За столом стало жвавіше. Заторохтіли виделки, ложки, тарілки, хтось відкоркував шампанське.

— Підніміть келихи і всміхніться! — Оксана підвелася. — Я хочу вас сфоткати.

— За Лугандію! — весело сказав Геннадій.

— За Лугандію! — повторили голоси друзів.

— Слава Україні! — голосно й урочисто промовив Петро.

— Героям слава! — відповіли не всі.

Розділ 7

Лікар оглянув Геннадія, призначив лікування, сказав, що повторний огляд потрібний за тиждень, потому чемно відкланявся й пішов. Настя переглянула рецепти.

— Так, — сказала вона, — здається, все зрозуміло. Наймемо медсестру, щоб вранці тобі робила уколи, а ввечері буде приходити Оксанка і ставити крапельниці. Здогадуюся, що вона не відмовиться… — з натяком мовила вона.

— Я теж так думаю, — якось невесело відповів Геннадій.

— Тоді я йду до аптеки.

— Мамо, зачекай, — попросив син. — Скажи мені, будь ласка, навіщо ти лікарю засунула в кишеню двісті гривень?

— Як навіщо? — сказала вона здивовано. — За те, що прийшов на виклик.

— Тобто ця послуга стала вже платною? — прозвучало з легкою іронією.

— Синку, ти ж знаєш, що не помажеш — не поїдеш. Не натякнула б йому, що віддячу, довелося б чекати кілька днів. Як каже дядько Вадим: «У Сєвєродонецьку потрібно дати двадцять гривень, а потім привітатися».

— І не факт, що до тебе поставилися б з