Читати книгу - "Історія ГУЛАГу"

особливу роль не тільки у спогадах табірників, а також і в пам’яті радянської таємної поліції[122]. У 1920-ті роки Соловецький табір міг не бути єдиною в’язницею в Радянському Союзі, але це була їхня в’язниця, в’язниця ОГПУ, в якій ОГПУ вперше вчилося використовувати рабську працю з метою одержання прибутку. 1945 року, у лекції з історії табірної системи, товариш Насєдкін, тогочасний головний її керівник, говорив, що на Соловках 1920 року не тільки починається система таборів, але також і що вся радянська система «примусової праці як методу перевиховання» починається тут 1926 року[123].

Спершу така заява видається дивною — з огляду на те, що в Радянському Союзі примусова праця була визнана як форма покарання з 1918 року. Однак вона видається не такою дивною, коли ми подивимося, як змінювалася концепція примусової праці на самому Соловецькому острові. Бо хоча на островах працювали всі, на початковому етапі в’язні не були організовані у щось, що хоч би віддалено нагадувало якусь «систему». Немає також і свідчень хоч якоїсь вигідності такої праці.

Почнемо з того, щосоловецькі в’язні однієї з двох головних категорій спочатку взагалі не працювали. Це — близько 300 «політичних» соціалістів, які почали прибувати на острів у червні 1923 року. Сюди їх посилали з Петромінського табору, а також з Бутирки та інших московських і петроградських тюрем; відразу ж після прибуття їх забирали до меншого Савватєєвського монастиря за кілька кілометрів на північ від головного монастирського комплексу. Тут соловецька охорона могла гарантувати їх ізоляцію від інших соловецьких в’язнів, тут вони не мали змоги сіяти серед інших думки про голодування і протести.

Спершу соціалістам було надано «привілеї» політичних в’язнів, яких вони так довго домагалися: газети, книжки і, у межах оточеного колючим дротом периметра, свободу пересування та свободу від праці. Кожна з головних політичних партій — ліві соціалісти-революціонери, праві соціалісти-революціонери, анархісти, соціал-демократи і пізніше соціалісти-сіоністи — обирали власного лідера і займали кімнати у своєму крилі колишнього монастиря[124].

Молодій лівій есерці Катерині Оліцькій, арештованій 1924 року, Савватєєво спочатку здавалося «взагалі не тюрмою» — після довгих місяців у похмурій Лубянській тюрмі в Москві Савватєєво справило на неї величезне враження. Її кімната, колишня чернеча келія у жіночій частині есерівського крила, була «світла, чиста, щойно прибрана, з двома великими і широкими відкритими вікнами. Камера була наповнена світлом і повітрям. Вікна, звичайно ж, не були загратовані. Посередині камери стояв маленький стіл, вкритий білою скатертиною. Вздовж стін стояли чотири ліжка, акуратно застелені простирадлами. Біля кожного стояла маленька тумбочка. На них лежали книжки, записники і ручки».

Поки вона дивувалася побаченому, чаю в чашках і цукру в цукорниці, її співкамерниці пояснили, що в’язні створили цю приємну атмосферу, тому що «хотіли жити по-людськи»[125]. Скоро Оліцька дізналася, що, незважаючи на туберкульоз та інші хвороби і брак харчів, соловецькі політичні були дуже добре організованими, «староста» у кожній камері завідував зберіганням, готуванням і розподілом їжі. Оскільки вони все ще мали особливий «політичний» статус, їм було дозволено отримувати посилки як від родичів, так і від Політичного Червоного Хреста. Хоча у Політичного Червоного Хреста почалися труднощі — 1922 року у відділеннях організації пройшли облави і їх майно було конфісковане, його керівникові Катерині Пєшковій, що мала добрі зв’язки, особисто все ще дозволялося надсилати допомогу політичним в’язням. 1923 року вона відправила до Савватєєво цілий залізничний вагон з харчами. У жовтні того самого року на північ було відправлено велику посилку з одягом[126].

Отже, вирішення проблеми зв’язків зі світом політичних в’язнів було на той час таким: дати їм більш-менш те, чого вони хочуть, але при цьому відправити їх якомога далі. Рішення це діяло недовго: радянська система не визнавала винятків. Але навіть коли воно діяло, неважко було зрозуміти, що чекає далі — тому що на Соловецькому також була ще одна, набагато чисельніша група в’язнів. «Висадившись на соловецькій землі, всі ми відчули, що вступаємо у нову, дивну фазу життя, — писав один із політичних в’язнів — Із розмов з кримінальними злочинцями ми дізналися про той жахливий режим, який застосовувала до них адміністрація…»[127]

З набагато меншими урочистостями заповнювалися також і головні бараки Соловецького кремля — заповнювалися вони в’язнями з не таким певним статусом. З кількох сотень 1923 року їх кількість у 1925-му зросла до шести тисяч[128]. Серед них були офіцери Білої армії та її симпатики, «спекулянти», колишні аристократи, моряки, що брали участь у Кронштадтському повстанні проти більшовиків, і справжні звичайні злодії. Для цих в’язнів чай у чашках і цукор у цукорниці були набагато незвичайнішими речами. Точніше, для одних — незвичайнішими, а для інших — ні; та й то тому, що головною рисою, характерною для «кримінальних» бараків Соловецького особливого табору на тому ранньому етапі, була нелогічність і непередбачуваність, яка починалася у момент прибуття на острів. У Перший вечір в таборі, пише мемуарист і колишній в’язень Борис Ширяєв, його та інших новоприбулих вітав товариш Ногтєв, перший начальник Соловецького табору. «Милості прошу, — сказав він, і у його словах звучало те, що Ширяєв називає "іронією". — Як ви знаєте, тут влада не Радянська, а соловецька ("не Советская, а соловецкая" мовою оригіналу). Будь-які права, які ви досі мали, можете забути. Тут у нас свої власні закони». Слова «власть не Советская, а соловецкая», як свідчать численні спогади, потім повторюватимуться знову і знову[129].

Вже у найближчі дні й тижні більшість в’язнів на власному досвіді дізналися, що «соловецька влада» являє собою поєднання злочинного недбальства зі свавільною жорстокістю. Умови життя у перетворених на бараки церквах і чернечих келіях були жалюгідні, для їх поліпшення не робилося майже нічого. У першу ніч в Соловецькому таборі письменникові Олегу Волкову дали місце на «сплошных нарах», що насправді являли собою просто широкі дошки, на яких спало багато людей. Як тільки він ліг, на нього почали падати клопи; «спати я не міг», — пише він. Він вийшов з приміщення, де його відразу ж оповили «хмари комарів… Я із заздрістю дивився на тих, хто міцно спав, покритий паразитами»[130].

За межами головної зони навряд чи було краще. Офіційно СЛОН складався з дев’яти окремих таборів на Соловецькому архіпелазі, кожен з них своєю чергою ділився на батальйони. Але певна частина в’язнів утримувалася навіть у ще примітивніших умовах у лісі поблизу лісозаготівель[131]. Дмитро Ліхачов, який згодом став одним із найшанованіших російських літературознавців, відчував