read-books.club » Сучасна проза » Схід 📚 - Українською

Читати книгу - "Схід"

210
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Схід" автора Анджей Стасюк. Жанр книги: Сучасна проза. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 15 16 17 ... 60
Перейти на сторінку:
тоді пахли низькооктановим свинцевим бензином. Цей запах, змішаний з літньою спекою, з димом сигарет, мав у собі щось наркотичне. Але повертали праворуч, і Люблін залишався десь удалині, немов лагідний охоронець цих місць. Сама його назва звучала приязно і тепло. Асоціювалася з літом, свободою, з доброзичливістю пейзажу. Але ми їхали до Казімєжа. Починаючи з травня. Просто замість того, щоб іти до школи, ми їхали стопом до Старої Мілосної, бо там розходилися дороги на Люблін і на Брест. Коли щастило, були на місці за три-чотири години. Якось я їхав з кимось уночі. Водій висадив нас у Пулавах. Небо вже ясніло. Далі ми йшли пішки. На світанку ввійшли до містечка. Було тепло і тихо. Лиш звуки наших кроків на ринку. З пекарні долинав запах свіжого хліба. Перемішаний із цим світанком, з тишею. Пішли туди. Пекар зрадів, побачивши нас, хоч ми були обдерті, довговолосі і запорошені. Він втішився, що хтось встає так рано, як він. Подарував нам буханець. Його неможливо було втримати. Треба було нести, загорнувши в сорочку. Потім ми постукали до якогось господарства, і жінка дозволила нам поспати на сіні. Ми отримали молоко до свіжого хліба. Отримали постіль. Сонце вставало, а ми вкладалися. Мені було шістнадцять, може, сімнадцять років, і я уявляв собі, що власне це є Сходом — країною чудес. Входиш на світанку до малого містечка, і тебе гостять так, як треба гостити мандрівника. Їжа, доброзичливість і сон. І віддалік Люблін, наче замок на зеленім узвишші, що оберігає спокій цих земель.

Впевнений, що того ранку, коли я вперше опинився в цьому місті, небо на сході було червоне. Алебарди замкового декору на цьому тлі виглядали чорно і грізно. Раніше я ніколи не бачив, щоби над містом панували знаряддя смерті. Те, що було важливим у стародавньому Римі, тут набирало інших значень. У цьому не було жодного Риму, жодних лікторських пучків.

Чорні сокири нависали над Сходом як прокляття, як погроза. Я ввійшов у руїни старого міста і відчув, що час стоїть тут, як затхле повітря. Ніби ступив у минуле. Але тоді я не знав, що тут сталося. Я вибирав ці краї, бо вони були зелені, просяклі золотим світлом і здавалося, що їх ніколи не покидає спека. І чим далі у хвилястий ландшафт, тим глибшою стає тиша. Немов розступається вода або дзеркало, відкриваючи перехід на інший бік. У країну дитинства. Понад Буг із блакитною смугою протилежного берега. За течією до місця, де ріка завертає на захід і полишає кордон. Туди, де в дерев’яному домі жовтий промінь нафтової лампи пропалював чорний папір ночі, а на звороті цієї випаленої сторінки з’являлися неспокійні сни, яких не зберегла пам’ять, але нічого важливішого після них більше ніколи не снилося. На світанку сіявся сонячний пил і укладався скісними лініями. З тінистого подвір’я чулося постогнування корів, брязкіт відер, туркотіння ланцюга. Однак далі можна було спати, без зусиль здіймаючись серед цих теплих потоків світла і відголосків. Схід.

А тепер зимовий холод у листопаді. Гродська виходить на замок, щоб зверху дивитися на темну вирву посеред міста. На рештки вогню, на кебаб, на чорний вітер і на невидимі голки льоду у вітрі звідкись з-над Дорогуска. Вітер із Собібора і Белжеця. Для того з’їжджаються до міста Любліна — щоби дивитися на Собібор і на Белжець і принюхуватися до вітру, як пси. Нюхати повітря. Белжець почали будувати в листопаді. На Всіх Святих почали. Парох призначав робітників. Німці наказали, і парох призначав разом з війтом. Будували, але не знали що. Оділо Глобочнік у білій віллі на Бічній Любомельській тицяв пальцем у карту: тут, тут і тут має бути збудовано. Белжець почали на Всіх Святих. До половини грудня вже стояли бараки, роздягальня і туалет. «Біля цього барака ми будували третій барак, дванадцять метрів завдовжки і вісім метрів завширшки. Він був розділений дерев’яними стінами на три частини, відповідно кожна частина була чотири метри завширшки і вісім завдовжки. У висоту ці частини мали два метри. Внутрішні стіни бараку були зроблені так, що ми збивали дошки, а порожнину між ними засипали піском. Ззовні стіни барака були оббиті толем, крім цього, підлоги і стіни до висоти одного метра десяти сантиметрів були оббиті цинковою бляхою». Зовсім так, ніби будували дім. Стукіт молотків, вищання пил, запах живиці в осінньому повітрі. Люди йдуть на цвинтар запалювати свічки. «Кожна частина цього барака у своїй північній частині мала двері метр вісімдесят заввишки і метр десять завширшки. Ці двері, як і двері до коридору, були ущільнені гумою. Всі двері у бараку відчинялися назовні. Двері були дуже міцно збиті з трьох цільних брусів і убезпечені від виваження зсередини барака дерев’яним засувом, що впихався у два залізні гаки, вмонтовані спеціально для цього». Будували у листопаді, пахло живицею і трачинням, як на будівництві звичайного дому.

Щоби встигнути схоронитися від морозів. Перший раз я побував там взимку. На всьому лежав мокрий сніг. У Томашові Любельському я купив собі каву на бензозаправці перед самим закінченням сімнадцятої дороги. Випив її, їдучи останніх вісім кілометрів. Проминув вісімсот шістдесят п’яту, що провадить додому, і переїхав залізничну колію. Звернув вліво на стоянку. Вийшов і відразу побачив цей червоно-чорний напис: «Засоби гігієни. Імпорт з Німеччини». Його намалювали пензлем або спреєм на двоповерховому будинку з великим цегляним комином. Відразу за парканом концтабору. Зо півгодини я ходив і відгортав мокрий сніг з написів польською і гебрейською. Відшукав місця, в яких бував: Дукля, Золочів, Риманув, Делятин. По-польськи і по-гебрейськи. Але треба було згортати мокрий сніг з кам’яних плит, щоб відслонити літери. Весь час із цим написом за спиною, що гігієна — з Німеччини.

То що? Кажемо «Люблін», а думаємо «Белжець»? Кажемо «Люблін», а згадується чудовий світанок у Казімєжі? Що все так переплітається, що потім не розплутаєш? Що треба було б розрубати, але тоді нічого не залишиться, все витече, як кров із живого тіла? Темне і світле?

Нитка і основа? Невинність дитинства і прокляття досвіду? Ти для цього сюди приїхав? Тобі треба було просто описати місто, а ти заплутуєш і бачиш Белжець замість, наприклад, каплиці в замку, тобто колишньої слави і хвали?

Я бачу і одне, і друге, і третє. Купив квиток і пішов. Усі йшли, ціла черга, а всередині тіснувато. Вичекав, заки вже трохи надивилися і повиходили. Тож тіснота і небо, і святість разом зі світлом звідкись із самої гори.

1 ... 15 16 17 ... 60
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Схід», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Схід"