Читати книгу - "Місто Страшної Ночі"

— Що такого? Ще й питаєте! Це в нього як напад. Я знаю, бачив уже! Тепер його до завтра до ранку не відпустить. Серед ночі схопиться й почне на вішалці нишпорити, свою муніцію шукати, а тоді підійде до мене й скаже: «Я їду в Бомбей. Відгукнися за мене вранці на перекличці». Тоді ми з ним зачнемо борюкатись, як і перше бувало — він пориватиметься йти, а я його держатиму, і обидва попадемо в штрафну книгу «за порушення нічного спокою в казармі». Я вже його й ременем шмагав, і голову йому розбивав, і добром умовляв, та як на нього оце нападе, то все марно. Поки при доброму глузді — золото, не хлопець. Але я знаю, що буде цієї ночі в казармі. Хоч би не пальнув у мене, як я схоплюсь його втихомирювати. Ось що мені не йде з думки день і ніч.

Тепер справа постала переді мною в куди менш приємному світлі, і я вже цілком зрозумів тривогу Малвені. А той, видно, хотів будь-що-будь прогнати Ортерісів настрій, бо гукнув до товариша, що лежав на березі трохи нижче:

— Слухай-но, ти, рожеві пальчики й скляні очі! Ти перепливав за мною вночі Іраваді, як годиться солдатові? Чи, може, ховався під ліжком, як тоді, коли Ахмед-Кел брали?

То була водночас тяжка образа й свідома брехня — Малвені видимо провокував товариша на бійку. Та Ортеріс ніби запав у якийсь транс. Він відповів повільно, нітрохи не дратливо, таким самим розмірено-співучим голосом, як вигукував похоронні команди:

— Ти сам знаєш, що я переплив уночі Іраваді, й Ланґтанґпен голяка брав[39], і нічого не боявся. А що я робив під Ахмед-Келом, ти теж знаєш, і ще четверо клятущих патанів знають. Тільки ж там діло було, і я про смерть не думав. А тепер мені додому хочеться. Додому! Додому! Не до мамуні, я сирота, в дядька виріс! Ні, я за Лондоном скучив! Мені хочеться гамір лондонський почути, і вулиці побачити, і духом лондонським дихнути! Знаєш, як потягне з Воксхольського мосту апельсиновими лушпайками, та асфальтом, та газом! Або поїздом проїхатись до Бокс-Гілу, посадивши дівчину на коліна, з новенькою череп’яною люлечкою в зубах. А все оте світло ввечері на Стренді, де ти кожного в вічі знаєш, де й фараон, що тебе забирає, — твій давній приятель, бо він тебе підбирав ще малого, як ти качався по бруку між Темп-лом та Темними арками, і ніякої тобі варти, і ніякої муштри «з пісочком», ні уніформи, й ти сам собі хазяїн, у неділю йдеш із дівчиною попідручки дивитись, як рятівниче товариство вчиться на Серпентайні потопельників з води витягати. І все те я покинув, щоб служити Вдові[40] за морем, де ані дівчат нема, ані випити чого путящого, ані побачити, ані зробити, ані сказати, ані почути, ані подумати. Хай тебе Бог помилує, Стенлі Ортерісе, але ти більший йолоп, ніж увесь твій полк, і з самим Малвені разом, на одну купу складений! Удова там сидить собі за морем у золотій короні, а я, Стенлі Ортеріс, нидію тут — Удовина худібка, дурень заплішений!

Під кінець він підніс голос і завершив свою мову шестиповерховою англо-тубільною лайкою. Малвені не сказав нічого, тільки подивився на мене, ніби сподівався, що я ввіллю мир у збурену душу бідного Ортеріса.

А я пригадав, що бачив колись під Равалпінді, як одного чоловіка, п’яного майже до безтями, витверезили, піднявши на глум. У деяких полках зрозуміють, що я маю на увазі. Я вирішив спробувати, чи не вгамуютак і Ортеріса, хоча він бувтверезісінький. Я сказав:

— А яка рація бурчати отут та ганити Вдову?

— Та що ви! — відказав Ортеріс, — Боронь Боже, я на неї ніколи слова лихого не сказав — і не скажу, хоч би й дезертирувати прийшлось цю хвилину.

Тепер я мав за що зачепитись.

— А, ось що у вас на думці! Тільки нащо дурно язиком балакати? Втекли б ви справді, якби вам оце тепер дати нагоду?

— Ще й як! — гукнув Ортеріс, схопившись, мов ужалений.

Малвені теж підхопився.

— Що ви хочете зробити? — спитав він.

— Помогти Ортерісові дістатися до Бомбея або Карачі, куди вже він схоче. А ви можете доповісти, що він пішов від вас ще до обіду, покинувши рушницю на березі.

— Це я маю таке доповісти? — повільно перепитав Малвені. — Ну, гаразд. Коли Ортеріс будь-що-будь хоче зараз дезертирувати, і ви. добродію, приятель нам обом, хочете йому помогти, то я, Теренс Малвені, присягаюсь — а я ще зроду не ламав своєї присяги, — що доповім, як ви кажете. Але ти, Стенлі Ортерісе, — він підсту пив до товариша й потрусив у нього перед носом мисливською рушницею, — як де потім трапишся мені на дорозі, начувайся!

— Дарма! — відмовив Ортеріс. — Годі вже з мене цього собачого життя! Поможіть мені! Не дражніться! Дайте мені втекти.

— Ну, то роздягайтеся, — сказав я. — Поміняємось одежею, а тоді я скажу вам, що робити.

Я сподівався, що така безглузда пропозиція його спантеличить, але він струснув з ніг черевики і здер з себе мундира, ще поки я тільки сорочку розстібав. Малвені вхопив мене за руку:

— Це ще дур у ньому, ще напад не минувся! Їй же Богу, тепер ми з вами будемо причетні до дезертирства. Не те страшно, добродію, що двадцять вісім діб дадуть, чи там п’ятдесят шість! Ганьба ж яка, подумайте! Ганьба яка йому й мені!

Я ще не бачив Малвені такого схвильованого. Однак Ортеріс був спокійнісінький; тільки-но ми помінялись одежею і я перетворився на солдата лінійного полку, він хапливо сказав:

— Ну? Що далі? Ви ж це справді? Що мені зробити, щоб вирватися з цього пекла?

Я йому пояснив, що коли він зачекає дві-три години біля річки, я поїду верхи додому й привезу йому сто рупій. А тоді він з тими грішми дійде пішки до найближчого полустанку, миль за п’ять звідти, і там візьме квитка першого класу до Карачі. У полку, знаючи, що він не мав при собі грошей, коли виряджався полювати, не кинуться зараз телеграфувати до портів, а шукатимуть його по тубільних селищах над річкою. А крім того, нікому не спаде на думку ловити дезертира по вагонах першого класу. А в Карачі нехай купить собі білий костюм і сяде, коли пощастить, на вантажний пароплав.

Ортеріс перебив мене: аби