Читати книгу - "Атлант розправив плечі. Частина перша. Несуперечність."

— Думаючи про гостру нестачу природних ресурсів, — м’яко мовив Бойл, — думаючи про критично необхідну сировину, змарновану на безвідповідальний приватний експеримент, думаючи про руду…

Не закінчивши, він знову поглянув на Таґґарта. Але той зрозумів, що Бойл готовий передати йому слово, тому насолоджувався мовчанням.

— Коли йдеться про такі природні ресурси, як залізна руда, право вирішального голосу належить суспільству. Громадськість не повинна байдуже спостерігати, як егоїстичний асоціальний тип необачно і бездушно розтринькує сировину. Врешті-решт, приватна власність — це лише опіка над виробництвом задля суспільного блага.

Таґґарт подивився на Бойла і всміхнувся. Цією усмішкою він начебто засвідчував, що певним чином погоджується зі співрозмовником.

— Тутешній лікер — справжні помиї. Схоже, таку ціну ми платимо за відсутність тут бридкого збіговиська та різної наволочі. Але було б непогано показати, що ми — не абихто, ми знавці. До того ж гроші лежать у моїй кишені, тому саме я вирішую, на що їх витрачати.

Бойл не відповів. Його обличчя спохмурніло.

— Джиме… — почав він.

— Що? Слухаю, — всміхнувся Таґґарт.

— Джиме, думаю, ти погодишся, що не існує нічого спустошливішого за монополію.

— Так, — відповів Таґґарт, — з одного боку. Але необмежена конкуренція ще отруйніша.

— Правда, чиста правда. Правильний шлях, як завжди, посередині. Тому, вважаю, суспільство зобов’язане обрубати крайнощі. Правильно?

— Так, — погодився Таґґарт, — правильно.

— Погляньмо хоча б на залізорудну промисловість. Національний видобуток падає непристойно швидко. Це загрожує всій сталеливарній промисловості. Заводи масово закриваються. Існує лише одна компанія, якій пощастило уникнути загальних проблем. Вона видобуває достатньо і вчасно. Але хто отримує зиск? Ніхто, крім власника. Хіба це чесно?

— Ні, — схвалив Таґґарт, — нечесно.

— Більшість виробників сталі не мають власних залізорудних копалень. Як же ми зможемо конкурувати з людиною, яка зуміла хапонути переконливу частку дарованих Богом природних ресурсів? Воно й не дивно, що поки ми борсаємося без руди, втрачаємо клієнтів і банкрутуємо, він виробляє сталь. Хіба це в інтересах суспільства — дозволити одній людині знищити цілу галузь?

— Ні, — відповів Таґґарт, — не в інтересах.

— Національна політика має бути скерована на те, щоб кожен міг справедливо отримати власну частку залізної руди. Тільки так вдасться зберегти галузь у цілому. Ти згоден?

— Згоден.

Бойл зітхнув. Потім обережно додав:

— Але боюсь, у Вашингтоні не достатньо людей, здатних зрозуміти прогресивні тенденції соціальної політики.

Таґґарт відповів, розтягуючи слова:

— Вони є. Небагато, і до них важко пробитися, але вони є. Я можу з ними поговорити.

Бойл узяв келих і вихилив його одним ковтком, ніби почув усе, що хотів.

— Щодо прогресивної політики, — зауважив Таґґарт, — то чи ніколи в тебе, Оррене, не виникало такого запитання: а чи варто взагалі марнотратно дублювати лінії і починати руйнівну — на виживання — конкуренцію в районах, де компанії, що вже стали історією, мають пріоритет? І це в часи кризи вантажних перевезень, коли залізниці банкрутують, значні території взагалі втрачають сполучення! Чи можна таку конкуренцію вважати суспільно корисною?

— Що ж, — бадьоро озвався Бойл, — цікаве питання для роздумів. Добре було б обговорити його з моїми новими друзями в Національному залізничному альянсі.

— Друзі, — абстрактним тоном виголосив Таґґарт, — цінніші за золото.

І несподівано звернувся до Ларкіна.

— Ти згоден, Поле?

— Емм… Ну, так, — здивований увагою до своєї персони, промимрив Ларкін, — звісно.

— Я розраховую на твою дружбу.

— Га?

— Я розраховую на твоїх численних друзів.

Усі розуміли, чому Ларкін не відповів одразу. Його плечі, здавалося, схилились до самого столу.

— Якщо кожен докладе зусиль для досягнення спільної мети, тоді ніхто не постраждає! — з геть недоречним для ситуації відчаєм раптом вигукнув Ларкін, та, впіймавши Таґґартів погляд, благально додав: — Я не хочу нікому зашкодити.

— Це асоціальна позиція, — промимрив Таґґарт. — Людям, які бояться кимсь пожертвувати, не випадає говорити про спільну мету.

— Але я вивчаю історію, — поквапився Ларкін, — я визнаю історичну доцільність.

— Добре, — схвалив Таґґарт.

— Я ж не можу опиратися світовим тенденціям? — Ларкін, здавалося, благав, але це благання не мало адресата. — Чи можу?

— Не можете, пане Ларкін, — сказав Веслі Мауч. — Нас із вами ніхто не обвинуватить, якщо ми…

Ларкін здригнувся, немов його струмом ударило, — він дивитися на Мауча не міг.

— Оррене, ти добре відпочив у Мексиці? — несподівано голосно і невимушено запитав Таґґарт. Всі вже розуміли, що мети їхньої зустрічі досягнуто і питання вичерпано.

— Мексика — чудове місце, — весело відповів Бойл, — бадьорить і спонукає до роздумів. Щоправда, кухня там жахлива, мені через неї було погано. Але вони тяжко працюють, щоб поставити свою країну на ноги.

– І як?

— Чудово, як на мене. Просто чудово. Зараз у них, правда… Але не має значення, вони націлені в майбутнє. У Народної Мексиканської Республіки — велике майбутнє. Вони обскачуть нас за кілька років.

— А ти був на копальнях «Сан-Себастьян»?

Чотири постаті за столом випросталися і напружились. Усі вони чимало вклали в акції шахт «Сан-Себастьян».

Бойл відповів не одразу, тому його голос пролунав несподівано і неприродно гучно:

— Звісно, на них я хотів подивитися понад усе!

– І?

– І що?

— Як там справи?

— Чудово. Розкішно. В тій горі мають бути найбільші поклади міді на Землі!

– І вправно вони працюють?

— Ніде не бачив злагодженішої роботи.

— Що саме вони там роблять?

— Ой, тамтешній латинос-розпорядник розмовляв такою моторошною англійською, що я й половини не второпав. Але народ товчеться без відпочинку.

— Якісь проблеми виникають?

— Проблеми? Тільки не в «Сан-Себастьян». Це остання приватна компанія в Мексиці, й у цьому вся суть.

— Оррене, — обережно почав Таґґарт, — а що це за чутки про націоналізацію копалень?

— Наклеп, — гнівно відрубав Бойл, — підла брехня. Я це точно знаю, бо вечеряв із міністром культури та обідав із рештою хлопців.

— Мав би бути якийсь закон проти безвідповідальних чуток, — понуро зауважив Таґґарт. — Випиймо ще по келишку.

Він жестом кликнув офіціанта. У темному кутку кімнати притулився маленький бар, де за шинквасом уже тривалий час непорушно стовбичив підстаркуватий бармен. Відреагувавши на виклик, він обурливо неквапно рушив до столика. Його обов’язком було допомогти людям відпочити, натомість він поводився, мов гидливий пройдисвіт на прислужництві в срамотних хворих.

Напоїв чекали мовчки. Келихи, що їх офіціант поставив на стіл, у напівмороці здавалися чотирма блакитними цівками, схожими на полум’я газової горілки. Таґґарт потягнувся по свій фужер і несподівано всміхнувся.

— Випиймо за жертв історичної доцільності, — виголосив він, дивлячись на Ларкіна.

На мить запала тиша. В освітленій кімнаті це була б чоловіча дуель поглядів; зараз вони лише вп’ялися одне одному в порожні очниці. Нарешті Ларкін підняв свій келих.

— Я пригощаю, хлопці, — сказав Таґґарт, і вони випили.

Говорити вже не було про що, тому Бойл неуважно запитав:

— Джиме, а що з біса в тебе коїться з потягами на лінії «Сан-Себастьян»?

— Тобто? Що з ними не так?

— Ну, я не знаю, але пускати один пасажирський потяг на день…

— Один?

— …просто безглуздо, як на мене, та ще й який потяг! Ти, мабуть,