Читати книгу - "Соловей"

Ізабель не одразу її зрозуміла.

— A-а. Це не моя кров. Принаймні здебільшого, — вона роззирнулась навколо. — Де Ґает?

— Що?

Ізабель схопилась на ноги і мало не впала.

— Він мене кинув? Кинув, — вона заплакала. — Він залишив мене.

— Ходімо, — ніжно сказала В'янн. Вона завела сестру в прохолодний затишок будинку, де Ізабель скинула залиті кров’ю черевики, які вдарились об стіну й гепнулись на підлогу. Ідучи до ванної, розташованої під сходами, вона залишала криваві сліди.

Поки В’янн гріла воду та наповнювала ванну, Ізабель сіла на підлогу, розкинувши ноги в сторони. Її ступні були замащені кров'ю. Вона щось бурмотіла й витирала сльози, які на її щоках перетворювалися на грязюку.

Коли ванна наповнилась, В’янн повернулася до Ізабель і допомогла їй роздягтися. Ізабель була, наче дитина. Вона не пручалася і лише схлипувала від болю.

В’янн розстібнула сукню Ізабель, яка колись була червона, і відкинула її вбік, побоюючись, що від найменшого подуву її сестра може впасти. Мереживна білизна Ізабель місцями теж була заляпана кров’ю.

Ізабель зчепила зуби і ступила у ванну.

— Відкинься назад.

Ізабель зробила, як їй наказали, і В’янн почала лити гарячу воду сестрі на голову, дбаючи, щоб вона не потрапила в очі. Миючи брудне волосся і побите тіло Ізабель, вона весь час повторювала безглузді слова, які мали б заспокоїти дівчину.

Вона допомогла Ізабель вилізти з ванни й витерла її м’яким білим рушником. Ізабель, відкривши рота, дивилася на неї порожніми очима.

— Може, тепер поспиш? — спитала В’янн.

— Посплю, — пробурмотіла Ізабель, схиливши голову набік.

В’янн принесла сестрі нічну сорочку, яка пахла лавандою і трояндами, та допомогла її вдягнути. Очі Ізабель самі заплющувалися, поки В’янн вела її у спальню нагорі і вкривала легким простирадлом. Ізабель заснула ще до того, як її голова торкнулася подушки.

Ізабель прокинулась у темряві. Але ж вона пам’ятала денне світло.

Де вона?

Вона сіла на ліжку так різко, що в неї запаморочилося в голові. Вона кілька разів швидко вдихнула й видихнула, а тоді роззирнулася навколо.

Спальня в Le Jardin. Її стара кімната. Вона не навіювала їй теплих почуттів. Як часто мадам Дюма зачиняла її тут «задля її ж добра»?

— Не думай про це, — сказала вона вголос.

А тоді зринув ще гірший спогад: Ґаетан. Він покинув її після всього, що з ними сталося. Ця згадка сповнила її глибоким відчаєм, так добре їй відомим.

Невже життя її нічого не навчило? Люди йдуть. Вона це знала. Особливо часто вони йдуть від неї.

Ізабель одягла синю домашню сукню, яку В’янн залишила для неї на ліжку. Тримаючись за металевий поручень, вона спустилася сходами вниз. Кожен сповнений болем крок був для неї наче тріумф.

Унизу було тихо, лише з радіо неголосно лунали звуки. Вона була певна, що це Моріс Шевальє співає про кохання. Чудово.

В’янн поралася на кухні. На ній був картатий фартух, одягнений на блідо-жовту сукню. Хустка з квіточками покривала її волосся. Жінка чистила картоплю спеціальним ножем. Позаду неї щось булькотіло в чавунній каструлі.

Від запаху в Ізабель аж слина покотилася.

В’янн поквапилась витягти для неї стілець з-за маленького столика, що стояв у кутку:

— Ось, сідай.

Ізабель усілася. В’янн принесла їй заздалегідь підготовлену тарілку. На ній лежали великий шматок теплого хліба, сир, паста з айви та кілька шматків шинки.

Ізабель узяла хліб своїми червоними, подряпаними руками, піднесла до обличчя й відчула його аромат. Її руки тремтіли, коли вона намазувала на хліб сир, присмачуючи зверху фруктами. Із дзенькотом поклавши ніж, дівчина жадібно відкусила шмат хліба. Це була найсмачніша їжа в її житті. Тверда скоринка паляниці, м’яка середина, фрукти й сир мало не змусили її знепритомніти. Вона їла, наче ошаліла, навіть не помічаючи чашки чорної кави, яку сестра поставила поруч із нею.

— Де Софі? — спитала Ізабель. Її щоки були набиті їжею. Вона не могла зупинитися навіть задля пристойності. Дівчина потягнулася по персик, відчула його приємну достиглість і відкусила шматочок. Сік потік її підборіддям.

— Вона в сусідів, грається із Сарою. Пам’ятаєш мою подругу Рейчел?

— Пам’ятаю, — відповіла Ізабель.

В’янн і собі налила маленьку чашку еспресо та сіла за стіл.

Ізабель не стримала відрижки:

— Вибач.

— Думаю, деякими манерами зараз можна знехтувати, — усміхнулася В’янн.

— Ти не знайома з пані Дюфур. Вона точно дала б мені добрячої прочуханки за такий злочин, — Ізабель зітхнула. Тепер їй боліло в шлунку. Вона відчувала, що може виблювати. Дівчина витерла підборіддя рукавом.

— Які новини з Парижа?

— Свастика майорить над Ейфелевою вежею.

— А як тато?

— Каже, що нормально.

— Закладаюся, що переживає за мене, — сказала Ізабель із прикрістю в голосі. — Дарма він позбувся мене. Хоча коли він робив інакше?

Вони зустрілися поглядами. Це був один із небагатьох їхніх спільних спогадів. Відчуття, що їх покинули. Та В’янн, вочевидь, не хотіла про це згадувати.

— Ми чули, що понад десять мільйонів людей стали біженцями.

— Натовп — це ще не найгірше, — відповіла Ізабель. — Там були переважно жінки, діти і старі. А вони просто… нищили нас.

— Дякувати Богові, усе скінчилося, — сказала В’янн. — Найкраще думати про хороше. Хто такий Ґаетан? Ти говорила про нього, коли була ледь при тямі.

Ізабель потяглася до подряпини на зовнішньому боці руки, та надто пізно зрозуміла, що не треба було її чіпати. Знову потекла кров.

— Можливо, це він залишив? — сказала В’янн, коли пауза затяглася. Вона дістала зіжмаканий аркуш паперу з кишені фартуха. Це була записка, приколота до сукні Ізабель. Вона вся була вкрита брудними й кривавими відбитками пальців. На папірці було написано: «Ти не готова».

Ізабель здалося, що світ вислизає з-під її ніг. Реакція наївного дівчиська, і вона це розуміла, та однаково їй було дуже боляче. Він хотів узяти її із собою до того поцілунку, однак потім відчув, що їй чогось бракує.

— Він ніхто, — сказала вона похмуро, зім’явши записку. — Просто брехун із чорнявим волоссям та різкими рисами обличчя. Він — ніхто, — вона поглянула на В’янн. — Я піду на війну і байдуже, хто що думає. Я водитиму швидку чи робитиму перев’язки.

— Заради Бога, Ізабель! Париж окуповано. Нацисти контролюють місто. Що з цим може вдіяти вісімнадцятирічна дівчина?

— Я не ховатимуся тут, поки нацисти нищать Францію. І кажімо відверто: ти ніколи не мала до мене особливих сестринських почуттів, — її обличчя напружилось. — Щойно я зможу ходити, мене тут не буде.

— Тут ти будеш у безпеці, Ізабель. Ось що справді має значення. Ти маєш лишитися.

— У безпеці? — пирхнула Ізабель. —