Читати книгу - "Третя світова: Битва за Україну"

донецького аеропорту. Він повертався з Москви на власному Як-40 з ювілею Йосипа Кобзона, відомого співака, бізнесмена, агента КДБ СРСР зі стажем. В підготовці замаху брали участь не менш ніж десятеро людей. Безпосередньо вбивство виконали два злочинці (ймовірно, з солнцівської ОЗГ) — Вадим Болотських («Москвич») та Геннадій Зангеліді («Звір»). Болотських та Зангеліді проникли на територію аеропорту, використовуючи автомобіль з фальшивими службовими документами, при собі в них була авіаційна та міліцейська форми. Коли Щербань вийшов з літака, Болотських вистрелив йому в потилицю, а Зангеліді — певно панікуючи — з автомата почав безладно розстрілювати тих, хто супроводжував «замовленого». Після цього обидва кілери заскочили до автівки й зникли. Автівку вони спалили за містом. Окрім Щербаня, загинули також його дружина, авіатехнік та бортінженер літака (останній помер у лікарні від отриманих поранень). Під час перестрілки Зангеліді випадково зачепив Болотських, внаслідок чого останньому зробили підпільну операцію.

Саме після цього вбивства на перші ролі в Донбасі вийшло альтернативне донецьке угрупування — Ріната Ахметова та Віктора Януковича, а переважна частина майна Євгена Щербаня опинилася у власності Ахметова, який, внаслідок описаних подій, став найбагатшим олігархом не лише Донбасу, але й усієї України.

Операцію розробляв ватажок групи Кушнір. Його, як організатора злочину, арештували в Україні, помістили в СІЗО міста Донецька, де його було вбито просто в камері за загадкових обставин. У 2000 році в Росії вдалося заарештувати та екстрадіювати до України Болотських (Зангеліді на той час вже був мертвим). У 2003 році Болотських був засуджений до пожиттєвого ув’язнення волі, та при цьому стверджував, що за вбивство винагороди не отримував, а виконував завдання лише через прохання «друзів».

Отже, вбивство готували в Москві, виконували москвичі. Щербань повертався в той день із Москви, зі свята агента КДБ-ФСБ Кобзона. Вбивця Болотських, він же «Вадік» (також «Москвич»), вважався спеціалістом з диверсійних акцій, провчився трохи більше року в міліцейській «вишці» в Росії на антитерористичному «профілі», пізніше пішов в армію, служив у внутрішніх військах. Після армії рік пропрацював охоронцем московського кооперативу, пізніше сліди його загубилися — і виринув він вже як головний спеціаліст з диверсій, в оточенні такого собі «Синяка» (Синякіна) — авторитета з Москви, який «під дахом» російських спецслужб торгував зброєю.

Вбивство Євгена Щербаня стало однією з найгучніших справ в історії незалежної України. Журналіст Сергій Кузін (автор книги «Донецька мафія») переконував, що Щербаня та Брагіна вбили на замовлення російських злочинних груп, що прагнули контролювати приватизацію на Донбасі. На користь цієї версії говорить і той факт, що Вадим Болотських був причетним до обох убивств — Брагіна та Щербаня. Колишній прем’єр-міністр України Віталій Масол (на посаді прем’єр-міністра був двічі — в часи УРСР у 1987–1990 роках та в перші роки незалежності у 1994–1995 роках) заявив, що, на його думку, Щербаня вбив Віктор Янукович: «Я, наприклад, вважаю, що Щербаня вбив Янукович. Прибрав його зі свого шляху. Це ж Донецьк… Я Щербаня знав. Він приходив до мене, коли я був прем’єром. Попросився бути моїм позаштатним радником. Я йому навіть пропуск видав. Він мені подобався своїм здоровим глуздом. І тут Щербаня вбивають. Директор шахти Ампілов, якому я три будинки побудував, розповів, як цю справу провернули».

У справі Щербаня чомусь немає показів Ріната Ахметова, який був партнером Брагіна та Щербаня в Індустріальному Союзі Донбасу і який більше за інших виграв від вбивства конкурентів.

Проте була ще одна людина, яка несподіваним чином виграла від вбивства Щербаня: Марчук, який отримав після смерті Щербаня щойно створену ним газету «День». Це була єдина інформаційно-аналітична щоденна газета зі сформованою аудиторією. Зробивши з газети опозиційну, Марчук зумів заангажувати і висококласних авторів, замінив старого головного редактора — Володимира Рубана — на нового: шеф-редактором видання призначив прес-секретаря Ларису Івшину (вона згодом стала його дружиною).

Поступово Марчук стає відомим та впливовим парламентським політичним діячем. На парламентських виборах у березні 1998 році він представлений як № 2 у списку Соціал-демократичної партії України (об’єднаної) і вдруге обирається депутатом Верховної Ради. З травня по грудень 1998 року він очолює парламентську фракцію СДПУ(о). Тоді ж він вирішує взяти участь у президентських виборах й, можливо, стати наступним президентом України.

Другим небезпечним конкурентом Кучми спочатку значився Павло Лазаренко, прем’єр-міністр України з травня 1996 по червень 1997 року. Після відставки він перейшов в опозицію до Кучми і в 1998 році разом з очолюваною ним партією «Громада» пройшов до Ради.

Проте в президентській кампанії Лазаренко участі не взяв. 9 лютого 1999 року генпрокурор України здійснив подання до Верховної Ради про позбавлення Лазаренка депутатської недоторканості, 15 лютого Лазаренко втік з України, а 17 лютого 310 із 450 депутатів проголосували за позбавлення Лазаренка депутатської недоторканості та видали дозвіл на його арешт. 20 лютого Павло Лазаренко був затриманий в аеропорту Нью-Йорка за порушення візового режиму та за підозрою щодо незаконного в’їзду до Сполучених Штатів. У відповідь Лазаренко запросив у США політичного притулку, проте замість притулку у 2000 році отримав обвинувачення у здирництві, відмиванні грошей та шахрайстві. За різними свідченнями, на момент арешту Лазаренко мав на американських рахунках від 114 до 477 млн доларів. Вкраденою вважалася сума від 200 (за даними ООН) до 320 млн доларів (за даними генпрокуратури України). В результаті Лазаренка заарештували в США, присудили тривале тюремне ув’язнення та багатомільйонний штраф. Українська влада неодноразово зверталася до США з проханням видати Лазаренка, але американська сторона відмовляє в екстрадиції, посилаючись на відсутність між Україною та США відповідного договору. Так, за велінням долі, генпрокуратури та Кучми, Павло Лазаренко з президентських перегонів-99 вибув.

Тепер залишалось розібратися з Кучмою, і Марчук став на шлях, що його можна було потрактувати не інакше як державну зраду. З весни 1999 року почалися таємні записи розмов у кабінеті президента України. Один з учасників цієї спецоперації — офіцер охорони Кучми Микола Мельниченко — згодом неодноразово згадував, що почав записувати Кучму з власної ініціативи ще у 1998 році. В це важко повірити. Більш безініціативної та обережної людини, ніж Мельниченко, природа не створювала. Записи 1998 року ніколи нікому пред’явлені не були. Сам Мельниченко вказував на те, що йому допомагали «свої люди» і що ці «свої люди» виводили його, в свою чергу, на Марчука:

«Кучма боявся, дуже боявся двох людей — Лазаренка та Марчука. Дуже сильно боявся. І в першу чергу він боявся Лазаренка. Найбільше. Вони обговорювали питання щодо нейтралізації та знищення Лазаренка. З Лазаренком я не спілкувався… Проте, після того, як Лазаренка арештували… коли він поїхав до Америки… залишався