Читати книгу - "Вступ до психоаналізу"

Ми насмілимось припустити, що в того, хто чинить таке, є намір привласнити книжки й не сплачувати боргів, і він, дарма що зрікатиметься цього наміру, однаково не зможе пояснити свої вчинки по-іншому. Тоді ми наполягатимемо, що він мав намір, але не знав про нього; нам, проте, досить, що цим своїм забуванням він його виказав. Але той суб’єкт одно повторюватиме, мовляв, він просто забув. Тепер ви впізнали ситуацію, в якій опинялися й раніше. Коли й далі послідовно дотримуватись нашого тлумачення хибних дій, підтвердженого стількома прикладами, ми неминуче будемо змушені припустити, що в людей є тенденції, які можуть виявлятись, хоча люди й не знають про них. Але такий наш висновок суперечить усім поглядам, що панують у житті та психології.

Забування власних та чужомовних назв і слів також можна пояснити через наявність супротивного наміру, безпосередньо або опосередковано спрямованого проти забутої назви. Раніше я вже подавав вам кілька прикладів такої прямої неприхильності. Але досить часто в таких випадках забування зумовлене непрямою причиною, і для її з’ясування здебільшого потрібний ретельний аналіз. Приміром, у теперішні воєнні часи, що вже змусили нас відмовитись від багатьох колишніх уподобань, тяжко постраждала й наша здатність пригадувати власні назви, і причини тут найдивовижніші. Недавно зі мною сталась одна оказія: я не міг пригадати назву безневинного моравського містечка Bisenz, і аналіз показав, що причина полягає не в якійсь безпосередній нелюбові, а в співзвуччі назви містечка з назвою палацу Bisenzi в Орвієто, де я давніше не раз залюбки зупинявся. Як мотив тенденції, спрямованої проти пригадування назви, тут уперше постає перед нами принцип, що згодом виявить усю свою величезну вагу у спричиненні невротичних симптомів: відкидання спогадів, небажання пригадувати те, що пов’язане з прикрими почуттями і здатне, поновившись у пам’яті, знову відродити страждання. Цей намір уникнути страждань, пов’язаних зі спогадами або іншими психічними актами, цю психічну втечу від прикрощів можна вважати за першопричину не тільки при забуванні назв, а й при багатьох інших хибних діях — помилковій діяльності, оманах тощо.

Проте забуванню назв нібито сприяє чимало психофізіологічних чинників, і воно трапляється навіть у тих випадках, коли не можна виявити втручання прикрих мотивів. Коли хто схильний забувати власні назви, через аналітичне дослідження можна з’ясувати, що імена випадають у нього з пам’яті не тільки тому, що нелюбі або ж нагадують про щось прикре, а й тому, що певне ім’я належить у нього до іншого асоціативного кола й тісніше пов’язане з ним. Ім’я міцно зачеплене в тому колі й не піддається іншим асоціаціям, активним цієї миті. Згадавши про методи мнемотехніки, ви з подивом побачите, що імена забувають унаслідок тих самих асоціативних зв’язків, до яких зумисне вдаються в мнемотехніці, щоб застерегтися від забування. За най­очевидніші приклади тут правлять власні імена людей, бо ж природно, що для різних осіб вони мають неоднакову психічну валентність. Візьмімо, наприклад, таке ім’я, як Теодор. Для декого з вас воно нічого не означає, для інших — це ім’я батька, брата, приятеля або ж і власне. Аналітичний досвід покаже вам, що цій першій групі не загрожує небезпека забути, що якийсь чужий чоловік має таке ім’я, тоді як другій групі всякчас властива схильність відмовляти чужим людям у цьому імені, що, як їм видається, існує лише для їхніх інтимних взаємин. А тепер припустіть, що таке асоціативне гальмування може збігтися з дією принципу страждання і, на додачу, ще й з непрямим механізмом, — тільки тоді можна як слід уявити собі всю складність причин, які призводять до тимчасового забування власних назв. Але проведений аналіз до останку викриє все те складне розмаїття.

Забування вражень і переживань іще виразніше й безперечніше, ніж забування власних назв, свідчить про тенденцію усувати зі спогадів усе прикре. Звичайно, до царини хибних дій воно належить не цілковито, а тільки тією мірою, якою ми, спираючись на свій життєвий досвід, вважаємо його за дивне і необґрунтоване, приміром коли забувають надто свіжі чи надто важливі враження або ж такі, зникнення яких утворює прогалину в загалом добре пригадуваній послідовності подій. Чому і як нам узагалі властива здатність забувати, й зокрема ті переживання, котрі, безперечно, полишили щонайглибше враження, — як-от події перших дитячих літ, — це вже зовсім інше питання, в якому певну роль відіграє захист від прикрих почуттів, хоча далеко не все можна пояснити ним. Те, що прикрі враження забуваються дуже швидко, — незаперечний факт. На це звертав увагу не один психолог, а великий Дарвін так гостро це усвідомлював, що виробив для себе «золоте правило»: найретельніше нотувати спостереження, які нібито суперечать його теорії, бо був переконаний, що саме вони випадатимуть йому з пам’яті.

Той, хто уперше чує про принцип захисту від прикрих спогадів через забування, рідко проминає нагоду заперечити, що, навпаки, на своєму досвіді він не раз пересвідчився, буцім найтяжче забуваються всякі прикрощі, всупереч людській волі вони знову і знову повертаються, завдають людині мук, — скажімо, спогади про образи та приниження. Факт і справді відповідає дійсності, але заперечення неслушне. Важливо з самого початку зважати на ту обставину, що психічне життя — це арена, справжнє бойовище, де відбувається боротьба взаємопротилежних тенденцій; або, коли висловлюватись не так динамічно, воно полягає в суперечностях і поділене на пари протилежно­стей. Докази існування однієї тенденції аж ніяк не відкидають наявність супротивної; місця для них обох вистачає. Тепер ми підходимо до питання, як взаємодіють ці протилежності, які вияви властиві їм обом.

Гублення і запихання вкрай цікаві для нас завдяки своїй багатозначності, а також розмаїттю тенденцій, яким можуть служити ці хибні дії. Спільне в усіх випадках те, що якусь річ прагнуть загубити, різниця тільки в тому, з якої причини і задля якої мети. Часом річ гублять тому, що її зіпсовано, що є намір замінити її на кращу, що вона перестала подобатись, дісталася від особи, з якою погіршилися стосунки, або що її здобуто за обставин, про котрі вже не хочеться згадувати. Тій самій меті служать і випадки, коли людина випускає річ із рук, псує її, ламає. Приглянувшись до суспільного життя, можна пересвідчитись, що небажані і нешлюбні діти куди хворобливіші, ніж народжені за щасливіших обставин. Щоб пояснити цей факт, не потрібно згадувати грубих методів матірок, котрі спроваджують на той світ нерідних дітей, цілком вистачить дрібки недбалості в піклуванні про дітей. А з піклуванням про речі відбувається те саме, що й з піклуванням про дітей.

Крім того, можна дійти постанови загубити річ навіть тоді, коли її цінність нічим не надщерблена, — це стається, коли виникає намір пожертвувати щось долі й захиститись таким чином від інших можливих утрат, яких ми боїмося. Як свідчить аналіз, такі заклинання долі трапляються серед нас іще досить часто, тому ці втрати — здебільшого добровільні жертви. Втрати можуть виконувати також певну роль при виявах упертості та самопокараннях; одне слово, всі найвіддаленіші мотиви, що спонукають позбутися речі через її втрату, не можна навіть оком охопити.

Помилкові дії, як і решта оман, часто служать справдженню бажань, що їх людині слід зрікатися. Намір тут маскується під щасливий випадок. Приміром, чоловік, до речі, мій приятель, вочевидь не бажаючи навідати знайомих, які жили недалеко від міста і до яких треба добиратися залізницею, на станції