Читати книгу - "Так казав Заратустра. Жадання влади"

class="p1">Якось Заратустра заснув під смоквою, а що була спека, то він поклав руку на обличчя. Але підповзла змія і вкусила його у шию, аж Заратустра скрикнув від болю. Коли він забрав руку з обличчя й подивився на змію, вона впізнала Заратустрині очі, присоромлено відвернулася і хотіла втекти.

— Постривай,— сказав Заратустра,— я ще тобі не подякував! Ти вчасно мене розбудила, далека ще в мене дорога.

— Коротка вже в тебе дорога,— сумно озвалася змія.— Моя отрута вбиває.

Заратустра всміхнувся.

— Коли ж це дракон умирав від зміїної отрути? — спитав він.— Та забери свою отруту назад! Ти не така багата, щоб дарувати її мені.

Тоді змія знову припала до його шиї й зализала рану.

Коли Заратустра якось розповів про це учням своїм, вони запитали:

— У чому, о Заратустро, мораль твоєї історії?

Заратустра так відповів на це:

— Руйнівником моралі називають мене добрі і праведні; моя історія суперечить моралі.

Та якщо ви маєте ворога, не платіть йому за зло добром, бо це його присоромить. Натомість покажіть, що він учинив вам якесь добро.

Ліпше гнівайтесь, а не соромте! А коли вас проклинають, мені не подобається, що ви хочете благословляти у відповідь. Краще трохи прокляніть і собі!

А коли вам заподіють велику несправедливість, заподійте негайно п'ять невеликих у відповідь! Гидко дивитися, коли несправедливість пригнічує когось одного.

Ви це вже знаєте? Несправедливість, розділена з іншими,— половина справедливості. І той хай бере на себе несправедливість, хто здатний її нести.

Вчинити маленьку помсту людяніше, ніж обійтися без помсти. І коли кара для порушника — ні честь, ні справедливість, то ваші кари мені не до душі.

Шляхетніше визнати себе несправедливим, аніж наполягати на праві, надто як те право за тобою. Тільки для цього слід бути досить заможним.

Я не люблю вашої холодної справедливості, у погляді суддів я завжди бачу ката і його холодне лезо.

Скажіть, де справедливість із видющими і повними любові очима?

То знайдіть же мені любов, що вбирає не тільки всі кари, а й усі провини!

То знайдіть же мені справедливість, що виправдовує кожного, крім суддів!

Хочете почути ще одне? У того, хто прагне бути до кінця справедливим, навіть брехня стає любов'ю до людини.

Та як можу я бути до кінця справедливий! Як я можу віддавати кожному своє! З мене доволі й цього: кожному я даю моє.

І останнє, брати мої: остерігайтеся чинити несправедливість самітникам! Хіба може самітник забути?! Хіба може він відплатити?!

Самітник нагадує глибоке джерело. Легко кинути камінь у нього, та коли камінь упаде на саме дно, скажіть: кому схочеться його діставати звідти?

Остерігайтесь образити самітника! Та коли вже ви це вчинили, то й убийте його!

Так казав Заратустра.

ПРО ДИТИНУ І ШЛЮБ

Я маю до тебе одне запитання, брате мій: наче лот, я кидаю його в твою душу, щоб знати її глибину.

Ти молодий і мрієш про шлюб і дитину. Але я питаю тебе: чи та ти людина, яка має право хотіти дитину?

Чи ти — переможець, чи подолав самого себе, чи володар над почуттями, чи господар своїх чеснот? Так я питаю тебе.

Може, в бажанні твоєму звір промовляє й природна потреба? А може, самотність? А може, невдоволення самим собою?

Я хочу, щоб дитини прагнула твоя звитяга й твоя свобода. Живі пам'ятники повинен ти спорудити своїй звитязі й своєму визволенню.

Ти повинен будувати над собою. Та спершу ти маєш збудувати самого себе, випростаного тілом і душею.

Ти повинен не тільки далі подовжувати свій рід, а й зводити його вгору! Хай тобі допоможе в цьому сад шлюбу!

Вищу плоть ти повинен створити, перший порух, колесо, що котиться само собою,— ти повинен створити того, хто творить.

Шлюб — так я називаю жадання двох створити єдність, більшу за них самих. Шлюбом я називаю глибоку взаємну повагу тих, що сповнені цим єдиним жаданням.

Нехай це буде сенсом і правдою твого шлюбу. Але як мені те назвати, що називає шлюбом ота зайвина — кого надто багато?

О, ця вбогість душ у парі! О, цей душевний бруд у парі! О, це жалюгідне самовдоволення у парі!

Все це вони називають шлюбом і кажуть, ніби шлюби їхні укладено на небесах.

А я не хочу небес зайвини цієї! Ні, не до вподоби мені й оті обплутані небесними тенетами звірі!

Хай далеко від мене лишається й Бог, який пришкандибує благословити те, що єднає докупи не він!

Але не насміхайтеся з шлюбів таких! Хіба є діти, які не плачуть через батьків своїх?

Гідним здавався мені цей чоловік і зрілим, щоб збагнути сенс світу, та коли я побачив його жону, світ видався мені божевільнею.

Так, я хотів, щоб земля здригалася в корчах, коли святий поєднується з гускою.

Один вирушив, як герой, шукати істини і зрештою здобув малу розмальовану брехню. І назвав те шлюбом.

Інший був обережний у спілкуванні і, вибираючи, перебирав. Але одного разу назавжди зіпсував собі товариство — і назвав те шлюбом.

Ще інший шукав служницю з чеснотами ангела. Але одного разу став служницею жінки й тепер мучиться, щоб самому стати ангелом.

Обачними здаються мені тепер усі покупці, і в кожного око лукаве. Та й найлукавіший з них жінку купує собі в мішку.

Багато трапляється скороминущих глупств — ви називаєте це коханням. І ваш шлюб, як тривале глупство, кладе край багатьом скороминущим глупствам.

Ваша любов до жінки й любов жінки до чоловіка — о, якби це було співчуттям до стражденних і потаємних богів! Та майже завжди натрапляють одне на одного два звірі.

Але навіть ваша найщиріша любов — тільки солодкава подоба справжньої і болісний шал. Любов — це смолоскип, що має світити вам на вищих дорогах.

Колись доведеться вам полюбити щось вище за вас самих! Тож учіться любити! Через те ви й мусите випити гіркий келих своєї любові.

Гіркота є в келиху навіть найщирішої любові: так пробуджується прагнення до надлюдини, так у тобі з'являється спрага — в тому, хто творить!

Дати спрагу тому, хто творить, стрілу й прагнення — надлюдині,— скажи, брате мій, чи таке в тебе жадання шлюбу?

Священні для мене такі жадання і шлюб.

Так казав Заратустра.

ПРО ВІЛЬНУ СМЕРТЬ