Читати книгу - "Світован. Штудії під небесним шатром"

Дерево м'якої сили стояло над нами в нічній варті.

Переломлення хліба

Наступного дня ми й справді купалися. Вірніше — він учив мене плаванню. І я, той, що виріс на Тисі і Ріці під Красною Скелею, пізнавав цю науку як ще одне одкровення. Раніше я гадав, що плавати означає триматися на воді. А насправді — віддаватися воді… Але про це я хотів би розповісти окремо. Після того, як розповім про поживу, яка забезпечила новою ситістю наші насущні дні. Про його хліб.

Вдома на нас чекали дві новини. Буря знесла солом'яну стріху з хлівчика, де сушилося зілля. Сірів лише ребристий, як боки Штефанової шкапини, верх. Зате Штефан залишив нам на призьбі тайстрину борошна, кендир кисляку і баночку меду. Ніби звіддаля хотів присолодити прикрість із стріхою.

Дивно, але мого дідка ця притичина ніскільки не засмутила, бо «дахівка давно потребувала обнови». Зілля ми перенесли під шопу. Старий навчив мене в'язати драбинки з жердин, на яких мала просушитися вогка трава, а сам заходився ворожити з хлібом. Краєм ока я бачив, як він набрав шишок хмелю, що затягнув золотавою фіранкою причілкове вікно ганку. Потовк його, змішав із борошном і медом, кропив з пучки водою, заколотив. Щось пошептав і накрив мися полотниною.

І ми знову повернулися до озера, в якому ранком «омивали кости». Сам би я його тоді й не запримітив — заховане у видолинку і всуціль затягнуте ряскою. Світован відгорнув латаття, і озеро кліпнуло цікавим темним оком. Вода була пронизливо свіжою і м'якою, як оксамит. Тепер він для чогось притяг сюди іржавий леміш, знайдений під шопою. А мені велів прихопити відра й мотику. До лемеша ладналися ремені зі старої збруї, підганялися під плече. Я вже звик не дивуватися з того, що він робить. Починав звикати й до того, щоб не запитувати. Але він сам коротко пояснив:

— Будемо орати водну ниву.

— Навіщо? Що це дасть?

— Се дасть нам купіль, рибу і новий дах для хліва. Вже не кажу про саму втіху оранки. Ти давно орав?

— Ніколи.

— От його й маєш! Чоловік народжений, щоб орати й сіяти. Яка вже нива — то инша річ.

І ми орали. Якби хтось підгледів це збоку, то напевно подумав би, що ми божевільні. Правда, Світована це найменше обходило. Якось він сказав із легким усміхом: «Через перекривлений дах ліпше видко звізди».

Бредучи по пояс у воді, я тягнув плуг, підсікаючи й виорюючи зарості. А він вигрібав їх на берег. Після трьох-чотирьох таких борозен залишалася смужка звільненого плеса. Тоді ми черпали відрами твань, розчищали дно, поки вода не сягала нам під шию. Озеро було не широке, близько семи кроків, зате досить довге. За день ми впорали десь третину водної ниви. Острівці білих крихких лілій, що якраз тоді починали цвісти, ми залишали. Виглядало, ніби дзеркальне поле тут-там заткалося цвітом. Його зеленаву гладінь часом порушували своїми писочками карасі, а може, й щуки. Одна з них боляче вдарила мене гострою головою в груди.

Баговиння ми виносили на берег. Старий його припліскував до рівної товщини. Якщо з оранкою все прояснилося, то навіщо він це робив — я довго не міг зрозуміти. Під вечір, коли маса густого намулу підсохла, він покраяв її ціпком на рівні пласти. І ми пішли вечеряти.

Мішанка в мисочці піднялася і чмокала дрібними пухирцями. Тепер вона шептала до Світована, а він дослухався. Зайчатину ми доїли в обід, а повечеряли корінням, приправленим горіхами й медом. Довершили суницею і дикою смородиною, яку він називав «крівцею хащі».

— Який день, така й пожива, — сказав, ніби виправдовуючись. — Потерпи ще ниньки, а завтра будемо з хлібом… Сливка — слинка, грушка — гнилушка, риба — вода, а хліб — голова.

Потім він умився і одягнув чисту сорочку (їх у нього було дві — з цупкої, солдатської матерії, яка колись була фіолетовою). І заходився місити в глиняній макітрі тісто. Нашкрябав зі скелі солі, зачерпнув півложки меду, нагрів води. Жменями відміряв муку, до неї домішав закваску з хмелю, ложечку олії. Тоді виліз на горище і зніс невелику скриню. У ній — полотняні торбинки. Розв'язував кожну і «солив» квашу. Мені підказував, що це насіння льону, гарбуза, тмину, кропу, кунжуту, бука. Подрібнив на дощечці ліщинові і волоські горішки. Всипав до макітри і почав ретельно вимішувати правицею. Робив це проти годинникової стрілки. При цьому неквапно розповідав:

— Казанку про хліб треба починати із пшениці. Се цариця, вінець творіння рослинного царства. Недарма головні притчі Ісусові пов'язані з нею. Щоб зрозуміти їх глибину, мусимо заглибитись у землю. Корінь пшениці схожий на дерево з сильно розгалуженою кроною. Основний його стовбур оточений безліччю волосин із мочками. Вчені люди кажуть, що загальної їх довжини з чотирьох стебел цілком достатньо, щоб охопити всю земну кулю. Причім, щодня сі мочки виростають ще на сто верст. Колись на масних намулах Нілу, Тибру, Йордану пшениці родили з цілими пуками колосків. Таке колосся здатне було давати стократний урожай. Найгірший урожай у давні часи був 30-кратний. Нині добре, якщо збирають п'ятикратний… Та вернімося до хліба. Якщо вино робить бочка, то хліб — жорна. З живого каменю. І хліб печеться з живого цільного зерна і живої води. Бо з того тіста і ми виліплені. Буханки з нинішніх пекарень — то печене тісто, а не хліб… Хліб дарований Згори, як найліпша, найцінніша страва. То є найвеличніший винахід людського розуму. Живий хліб може становити половину денного харчу, бо в ньому є все, що потребують тіло і душа. Саме так, бо хліб, крім иншого, живить мозок і нерви. У двох скибках стільки білку, як у куснику м'яса. Косар, що йшов на сіножать, брав із собою півхлібини, пелюстинку сала і глек топленого молока. На цьому косив цілий день. Бо мав силу, як має її кінь із вівса. А лев, що обжереться м'ясивом, цілий день обважніло вилежується… Але кажемо про той хліб — правдивий, дідівський, котрий святим називали. Бо людність своєю неситістю тут себе перехитрувала… Першими хлібу нашкодили мадяри, яких, до слова, ми навчили його сіяти й пекти. Та згодом вони відкинули жорна і вигадали круглий залізний прес,