Читати книгу - "Сторожова застава"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Ніби щось пригадую, — про всяк випадок відказав Вітько.
З хвилину Лидько біг мовчки.
— То воно й правда, що ти у Змія геть про все забув, — нарешті мовив він. — А ми ж з тобою гусей разом пасли. А потім корів до череди ганяли. Забув?
— Та ні, — обережно збрехав Вітько.
— Он бач! А ще що пам'ятаєш?
Ну як ти йому розкажеш, що вони ніколи разом не пасли ні свиней, ні гусей? І корів не ганяли до череди. Як йому розкажеш, що ти взагалі з іншого тисячоліття? Тоді, мабуть, доведеться визнати, що ти ніякий не син тітки Миланки. І взагалі невідомо хто. Можливо, навіть ворог усьому Римові. То вже краще для всіх залишитися Мирком, що врешті-решт утік від лихого потойбічного Змія.
Приблизно на такій думці зійшлися Росанка з тіткою Миланкою. І йому порадили казати те ж саме.
— Пам'ятаю ще, як ми з тобою до лісу ходили, — ухильно відповів Вітько. Бо хто з дітей не ходив до лісу?
— І як на човнах каталися, — додав він, бо гурт пробігав саме повз десяток човнів-плоскодонок, що наполовину висунулися з верболозу. — І сестра в тебе є. Оленка, якщо не помиляюсь. Чи не так?
— Правильно, — розплився у посмішці Лидько.— А тепер я, Мирку, знаєш хто? Дружинник у Іллі Муровця! От. Уже три тижні як дружинник. А на зиму ми з Олешком переберемося до Переяслава.
І на спітнілому Лидьковому обличчі засяяла щаслива посмішка. Одразу було видно, що Лидько ще не звик до свого дружинницького звання і дуже цим втішався.
— Слухай, Мирку, а яка вона, та Змійка? — зненацька запитав Лидько.
Вітько подумки перебрав в уяві кілька малюнків із зображеннями Змія.
— Бр-рр... — вихопилося у нього. — Жахнючий.
Лидько кивнув головою. Певно, згоджувався з Вітьковими словами.
— А не знаєш, куди його краще вціляти, коли він вилізе з нори?
— В серце, — не досить впевнено сказав Вітько. — І мечем по шиї. А краще довбнею, — поправився він, пригадавши, що на кількох малюнках змієві переможці тримали в руках важкі довбні.
А далі Вітько мало що міг пригадати. І не тільки про Змія. Ноги йому налилися свинцевою втомою. Далася взнаки, либонь, невдала мандрівка до Сули. Вітько з останніх сил намагався не відстати від інших і подумки вмовляв Олешка, щоб той дав наказ на відпочинок.
Проте замість відпочинку вреднющий Попович загадав взяти по каменюці і бігти з нею.
Згодом він завів хлопців у грузьке болото, вибратися з якого можна було хіба що перестрибуючи з однієї купини на іншу. А той, хто промахувався чи стрибав не на ту купину — одразу ж по груди, а то й по шию, погрузав у глевку смердючу трясовину.
Вітько ляпнувся в болото чи не перший. І, мабуть, просидів би там аж до свого століття, якби не Лидькова допомога.
А потім Олешко ще раз загадав взяти по каменюці в кожну руку і дертися з ними догори.
Згодом Вітько не міг навіть пригадати, коли і як вони дісталися до брами. Пам'ятає лише, що разом з іншими повалився, як сніп, під вербами. І ні в кого навіть сил не було бодай словом перекинутися. Навіть невтомний Олешко — і той вхекався так, що від нього йшла пара.
— А чого це ви хапаєте повітря, мов хворі гусаки? — нараз долетів від дороги насмішкуватий голос діда Овсія.
Старий сидів верхи на невисокому половецькому конику. При боці — меч, за спиною — лук і сагайдак зі стрілами. Видно, зібрався дід у небезпечну путь.
— Легко вам, діду, таке говорити, — хекнув Олешко і витер жмутом трави брудні ноги. — Спробували б ви отак...
— Та бігав я, бігав, — заспокоїв його дід Овсій. — І не відлежувався, як оце ти, в холодку.
Дорогу відрізано
З брами на своєму важковаговозі виїхав Ілля Муровець. Не повертаючи голови, зиркнув на хлопців. Побачив межи них діда Овсія і нахмурив і без того нахмурені брови.
— Я ж вас чекаю, діду, — докірливо прогудів він.
Дід Овсій знітився.
— Та я тут забалакався трохи, — сказав він. — А що таке?
— Хочу прогулятися в одне місце. Взяв би і вас з собою, звісно, коли ви не проти. І Олешка. І... Мирка.
Хлопці заздрісними очима глянули на Вітька.
Попович миттю осідлав свого коня. Тоді виніс з приземкуватої будівлі половецьке сідло і накинув його на волохатого, половецького ж таки, коника. Потому підкликав Вітька і звелів:
— Сідлай сам. Вчися.
Втім, сідлав Вітько недовго. Олешко стояв поруч і докірливо похитував головою. Врешті, відсторонив Вітька і заходився сідлати коника сам.
— Ось так треба, — пояснював він при тому. — А тепер отак. Та стеж, аби він пузо не надимав. Бо видихне — і ти разом з сідлом опинишся в цього хитруна під животом. Ну, тепер усе. Рушаймо!
Ілля Муровець з дідом Овсієм чекали їх на мосту біля брами.
Вершники повагом їхали головною римівською вулицею. Олешко час від часу принюхувався.
— Перепічки печуть, — промовляв він і прицмокував язиком. — На смальці.
— Тобі лише перепічки в голові, — сердито дорікнув йому дід Овсій.
— Е-е, діду, краще б вони було отуто-о, — усміхнувся Олешко і поплескав себе по животі.
За римівськими воротами вони звернули до лісу і подалися дорогою, що в'юнилася до Сули. У верховітті стомлено позіхав вітерець. Від плавнів раз-у-раз долинало басовите ревіння водяного бугая.
Дід Овсій пильно вдивлявся під ноги — вивчав сліди. Нараз зупинився й сказав:
— Кабан лютував. Когось загнав на дерево.
Це було те дерево, на якому сидів удосвіта Вітько.
Зненацька в Олешкових руках опинився лук. Свиснула стріла. Затим щось сіре й велике промайнуло серед гілок і щезло в гущавині.
— Шкода, що не вцілив, — сказав Олешко і закинув лука за спину. — Над дорогою залягла дика кішка рись, — пояснив він ошелешеному Вітькові.
— Дарма ти стріляв, — насупився дід Овсій. — Такого звіра треба бити або напевне, або не чіпати взагалі. Бо підбита рись здатна на все.
— Ет, — безтурботно відгукнувся Олешко і ворухнув повід.
Вітько отетеріло дивився на гілку, де засіла дика кішка рись. А йому ж удосвіта думалося, нібито це найбезпечніше місце
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Сторожова застава», після закриття браузера.