read-books.club » Сучасна проза » Іди, вартового постав 📚 - Українською

Читати книгу - "Іди, вартового постав"

273
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Іди, вартового постав" автора Харпер Лі. Жанр книги: Сучасна проза. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 15 16 17 ... 60
Перейти на сторінку:
цей будинок у дядька одного славетного отруювача жінок, який орудував по обидва береги Атлантичного океану, але походив з родовитої сім’ї в Алабамі. В цьому будинку народився батько Атикуса, а також і сам Атикус, Александра, Керолайн (вона вийшла заміж за добродія з Мобіла) і Джон Гейл Фінч. Просіка використовувалася для родинних з’їздів, доки ті були в моді, тобто й на пам’яті Джін-Луїзи теж.

Атикусів прапрадід, англійський методист, оселився біля річки поблизу Клейборна і привів на світ семеро дочок і одного сина. Вони одружилися з дітьми вояків полковника Мейкома, виявилися плодючими і започаткували те, що округ називав Вісьмома Родинами. Багато років поспіль, коли нащадки ще збиралися щороку, існувала необхідність, щоб на Пристані постійно жив бодай один з Фінчів — вирубав ліс, щоб розширити місце для пікніків, тому просіка зараз і мала отакі розміри. Але використовувалася Пристань не лише для родинних з’їздів: негри грали там у баскетбол, Ку-клукс-клан збирався у часи свого розквіту, а коли Атикус ще був юнаком, там проводився великий турнір, на якому місцеві лицарі билися на честь прекрасних дам, і переможці здобували право нести своїх дам на руках до великої бенкетної зали (Александра розповідала, що одружилася з дядьком Джиммі тільки тому, що бачила, як він дуже вправно встромив палю у кільце на повному скаку).

Ще в Атикусові молоді роки Фінчі почали переїздити до міста: сам Атикус вивчав право у Монтгомері й практикував у Мейкомі; Александра, захоплена майстерністю дядька Джиммі, поїхала за ним до Мейкома; Джон Гейл Фінч вирушив до Мобіла вивчати медицину; а Керолайн втекла зі своїм хлопцем, коли їй було сімнадцять років. По смерті батька вони почали здавати землю в оренду, проте їхня мати не рушила зі старого місця. Вона залишалася там і спостерігала, як земля навколо неї орендується і як продається ділянка по ділянці. Коли померла і вона, залишилися тільки будинок, просіка і пристань. Будинок стояв порожній, поки його не купили джентльмени з Мобіла.

Джін-Луїзі здавалося, що вона пам’ятає бабусю, але не дуже чітко. Побачивши першу в своєму житті картину Рембрандта — жінку в очіпку з рюшами, вона промовила: «Ось моя бабуня». Атикус заперечив — ні, нічого схожого. Але Джін-Луїза мала враження, що колись її завели до тьмяно освітленої кімнати в глибині старого будинку, посеред якої сиділа стара-престара леді, убрана в чорне, з білим мереживним коміром.

Сходинки до Пристані, ясна річ, називалися «Стриб-скок», і коли Джін-Луїза була маленька і її возили на родинні з’їзди, вони з купою кузенів і кузин примушували батьків підбігати до краю кручі у страху, що діти, граючись на сходах, впадуть і розіб’ються. Тоді дітей хапали і розділяли на дві категорії: плавців і неплавців. Тих, що не вміли плавати, відсилали в кінець просіки, в лісок, і примушували гратися у невинні ігри; плавці могли бігати сходами під поблажливим наглядом двох молодих негрів.

Мисливський клуб тримав сходи у пристойному стані, а мол вони використовували як причал для своїх човнів. Вони були люди ледащі; їм легше було пливти за течією і гребти до Вінстонської трясовини, ніж продиратися крізь підлісок і соснові вирубки. Нижче за течією, поза кручею, ще залишалися сліди старої вантажної пристані, де чорні раби Фінчів завантажували тюки з бавовною й іншим крамом, а розвантажували блоки льоду, борошно, цукор, сільськогосподарське обладнання і жіночі речі. Пристань Фінча призначалася лише для гостей: високі сходинки давали дамам чудову нагоду зомліти; багаж залишався на вантажній пристані: висаджуватися там, на очах у всіх негрів, була річ неприпустима.

— Як гадаєш, сходинки безпечні?

— Саме собою,— відповів Генрі.— Клуб їх доглядає. Але, знаєш, ми вдираємося на чужу територію.

— Яка ще там, у біса, чужа територія? Хотіла б я побачити той день, коли Фінчі не зможуть ходити по власній землі! — Джін-Луїза помовчала.— Що ти маєш на увазі?

— Останній шматок землі був проданий п’ять місяців тому.

— А мені й словом ніхто не прохопився,— промовила Джін-Луїза.

Щось у її тоні насторожило Генрі.

— Тобі ж це байдуже, правда?

— Як тобі сказати. Просто мене б мали повідомити.

Генрі це не переконало.

— На Бога, Джін-Луїзо, яка користь від тої землі для містера Фінча й решти?

— Жодної, з усіма податками і морокою. Просто шкода, що мені не сказали. Не люблю сюрпризів.

Генрі засміявся. Нахилився і зачерпнув жменю сірого піску.

— Ти перетворюєшся аж на таку південку? Хочеш зробити з мене Джеральда О’Гару[19]?

— Облиш, Генку,— голос її звучав підозріло лагідно.

— Гадаю, що ти — найгірша з усіх. Містеру Фінчу сімдесят два роки, але він молодий душею, а тобі можна дати всі сто, коли доходить до таких справ.

— Мені просто не подобається, коли мій світ руйнують без попередження. Ходімо вниз, на пристань.

— А сил тобі стане?

— Та я ще тебе обжену.

Вони помчали до сходів. Коли Джін-Луїза розпочала швидкісний спуск, її пальці торкнулися холодного металу, і вона зупинилася. За рік, що її тут не було, поставили перила з залізної труби. Генк вирвався далеко вперед, його вже не наздогнати, але Джін-Луїза спробувала. Коли вона, захекана, добігла до пристані, Генк уже розпластався на дошках.

— Гляди, не влізь у смолу, кохана,— застеріг він.

— Я старію,— зітхнула вона.

Вони мовчки курили. Генрі підсунув руку під шию Джін-Луїзі і час від часу цілував її. Вона дивилася в небо.

— Небо так низько — здається, простягнеш руку і торкнешся його.

— Слухай, а ти говорила серйозно, що не любиш, коли руйнується твій світ? — поцікавився Генрі.

— Що?

Хтозна! Мабуть, серйозно. Вона спробувала пояснити.

— Бачиш, щоразу як я приїжджаю додому останні п’ять років... ні, навіть раніше, ще з коледжу,— дещо змінюється...

— А ти не впевнена, що тобі це до вподоби, так? — Генрі усміхався в місячному сяйві, і вона його добре бачила.

Джін-Луїза сіла.

— Не знаю, чи здатна я тобі пояснити, любий. Коли живеш у Нью-Йорку, часто відчуваєш, що Нью-Йорк — ще не увесь світ. Розумієш, коли я повертаюся сюди, я повертаюся у свій світ, і коли я полишаю Мейком, то ніби я полишаю світ. Доволі безглуздо звучить. Не можу цього пояснити, але ще безглуздіше інше: якби я жила у Мейкомі, я просто оскаженіла б.

— Не оскаженіла б,— сказав Генрі.— Не хочу на тебе тиснути і силою виривати відповідь — не смикайся! — але тобі доведеться прийняти

1 ... 15 16 17 ... 60
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Іди, вартового постав», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Іди, вартового постав"