Читати книгу - "Стрімголов. Історія одного життя"

Для мене було значним полегшенням проводити вихідні чи свята поза межами Лондона. Святкові дні були, крім усього, ще й відпочинком від Майкла, від його часом нестерпної присутності. І все-таки в певні миті лагідність характеру, ніжність, почуття гумору, властиві йому від природи, просвічувалися назовні. Тоді було зрозуміло, що навіть у моменти шаленства під полудою шизофренії криється справжній Майкл, розумний і добрий.

* * *

Коли 1951 року мама, дізнавшись про мою гомосексуальність, сказала, що краще б я не народився, разом зі звинуваченнями у ній промовляв біль, хоча не певен, що я тоді це розумів. То був біль матері, яка, відчуваючи, що одного сина в неї забрала шизофренія, боялася, що іншого відбере гомосексуальність — «стан здоров’я», що тоді вважали ганебним і таким, якого варто соромитися, який міг заплямувати й зіпсувати життя. Змалку я був її улюбленим сином, «великим цабе», «ягнятком», а тепер — одним із них, жорстоким тягарем, що обтяжував Майклову шизофренію.

Ситуація для Майкла, як і для мільйонів інших хворих на шизофренію, поліпшилася і водночас погіршилася близько 1953 року, коли з’явився доступ до першого транквілізатора, який в Англії мав назву ларгактил, а у Сполучених Штатах — торазин. Транквілізатори мали здатність притлумлювати й, напевно, запобігати галюцинаціям і маренням, цим «позитивним симптомам» шизофренії, але це могло дорого коштувати, як особистості. Я вперше був шокований цим видовищем у 1956 році, коли повернувся до Лондона після відвідання Ізраїлю й Голландії й побачив, як Майкл згинається й човгає по підлозі.

— У нього ж є всі ознаки хвороби Паркінсона! — сказав я батькам.

— Так, — підтвердили вони. — Однак із ларгактилом він поводиться значно спокійніше. Розладів не було вже цілий рік.

Про те, що відчував Майкл, можна було лише здогадуватися. Його надзвичайно пригнічували паркінсонівські прояви — раніше він був дуже рухливим, багато ходив та бігав. Утім ще більше засмучувало його те, які наслідки ці ліки мали для психіки.

Це лікування не стало на заваді його роботі, проте він втратив те містичне чуття, що сповнювало для нього роботу розсильним значеннєвою глибиною, розгубив гостроту й чіткість, із якою раніше сприймав світ, усе тепер здавалося йому «приглушеним». «Це нібито тебе ніжно вбивають», — резюмував Майкл.[91]

Коли йому зменшили дозу ларгактилу, паркінсонівські симптоми почали стихати і, що найважливіше, він почувався живішим і знову сповненим якоюсь містичною чутливістю — лише для того, щоб за кілька тижнів знову вибухнути шаленим психічним розладом.

У 1957 році, вже ставши студентом медичного факультету й цікавлячись особливостями мозку та розуму, я зателефонував Майкловому психіатру й поцікавився можливістю зустрічі. Лікар Н. був скромним, чутливим чоловіком, що знав Майкла від часу його першого психозу майже чотирнадцятирічної давнини. Його також хвилювали нові проблеми медикаментозного характеру, з якими він зіткнувся на прикладі багатьох своїх пацієнтів, які вживали ларгактил. Він намагався титрувати препарат, щоб віднайти оптимальне дозування, не завелике й не замале. За його зізнанням, результати були не дуже обнадійливі.

Мене цікавило, чи мозкові системи, які мають стосунок до сприйняття (чи відображення) значення, значущості, умисності, системи, що лежать в основі відчуття чудес і незбагненного, а також відповідальні за поціновування краси мистецтва й науки, у шизофренії втрачають рівновагу, створюють внутрішній світ, перевантажений сильними емоціями й спотворенням дійсності. Здається, що ці системи втрачають «золоту середину», тому кожна спроба титрувати, пригасити їх може перенести людину зі стану патологічного піднесення у стан надзвичайної байдужості, що межує з ментальною смертю.

Брак у Майкла навичок спілкування і звичних повсякденних умінь (він заледве міг зробити собі чашку чаю) вимагав соціального й «буттєвого» підходу. Транквілізатори не справляли жодного або ж мали лише незначний ефект на «негативні» симптоми шизофренії — абстиненцію,[92] афективне сплощення[93] тощо, які в непомітному хронічному прояві можуть виснажувати й підточувати життєві сили більше за будь-які позитивні симптоми. Це питання є значно ширшим за лікування, йдеться про саму можливість жити повноцінним і радісним життям — із системами життєзабезпечення, товариством, самоповагою та повагою інших — і це потребує вирішення. Майклові проблеми не мали цілковито «медичного» характеру.

* * *

Я міг і повинен був більше любити, більше підтримувати брата, коли повернувся до Лондона, до медичного коледжу. Я міг би ходити з Майклом по ресторанах, кіно, театрах, концертах (чого він ніколи не робив сам). Міг з’їздити з ним на море чи за місто. Проте я нічого з цього не зробив, і почуття сорому від цього, відчуття, що я був поганим братом, недоступним для нього, коли він вкрай потребував підтримки, ще палає у мені шістдесят років по тому.

Я не знаю, якою була б Майклова реакція, якби я проявляв більше ініціативи. Він мав власне життя, суворо контрольоване й обмежене, і не любив жодних відхилень від нього.

Із появою транквілізаторів Майклове життя стало менш бурхливим, проте, як мені здавалося, водночас більш обмеженим і збіднілим. Він більше не читав «Дейлі воркер», не навідувався до книгарні на Ред-лайон-сквер. Раніше він мав відчуття належності до колективу, мав із ким поділяти марксистські погляди, зараз його запал охолонув, і він почувався все самотнішим та занедбанішим. Батько сподівався, що наша синагога зможе надати Майклові моральну й пастирську допомогу, сповнити його почуттям єдності. У юності він був досить релігійною людиною — після бар-міцви[94] він щодня носив цицит[95] і прикладав тфілін,[96] а також за будь-якої можливості відвідував синагогу — втім і тут його завзяття ослабло. Майкл утратив інтерес до синагоги, чия громада зменшувала свою чисельність: усе більше лондонських євреїв емігрували, одружувалися з місцевими неєвреями й розчинялися серед них — тож і синагога втратила інтерес до нього.

Його потяг до читання, колись такий глибокий і жадібний (хіба ж не йому тітка Анні залишила всю свою бібліотеку?) тепер разюче зменшився, Майкл майже зовсім закинув книги й лише уривчасто зазирав до газет.

Гадаю, що попри, а може й через транквілізатори, він занурювався у безнадію та байдужість. У 1960 році, після виходу блискучої книги Рональда Девіда Лейнга[97] «Розділене „я“» у Майкла ненадовго загорілася надія. Адже у цій праці лікар, психіатр, розглядав шизофренію не як хворобу, а як повноцінний, ба більше — привілейований спосіб буття. І хоч Майкл часом і сам називав усіх нас, нешизофреніків,