Читати книгу - "№1"

Коли термін висилки до Сибіру добігав кінця, Стефко й Іруся просто марили поверненням до свого рідного Львова, в якому вони познайомилися на слизькій бруківці та шлюбували одне одному. Десь так само ізраїльтяни марили землею обітованою, спинним мозком відчували справдження пророцтва. Всі життєві плани антисовєтчиків були скеровані на Львів. Моя мама народилася ще там, у Красноярському краї, всі її дитячі фотографії зафіксували позаду неї дрімучі пейзажі лісових масивів, непрохідних і правічних. Із нею, 4-річною, вони поверталися через Москву. Дорога зайняла близько тижня. Це була рееміграція людей, які їхали в порожнечу своїх сподівань. Вони не знали, що їх чекає. Вони не знали й того, що їх тут ніхто не чекає.

Львів їх не чекав.

Львів зустрів їх дошкульною зливою. Лило, наче з відра, несамовито періщило по вокзальному даху, вітер задував жмені холодної дощівки аж на перон. Три людини ступили на львівську землю, обітовану і вимріяну. В надії перестрибнути ці 8 років і лишити їх гнити в сибірській мерзлятині. Вони з боку себе не бачили, тому могли піддатися самообману. Насправді ж на їхніх лобах біжучим рядком блимало тавро антисовєтчиків. Його несила було стерти нічим, навіть походами на першотравневі паради чи піонеризацією своєї доньки. Їхня справжня, невдавана сутність унеможливлювала комфортне існування в шизофренічній системі координат, де кожен шукав свій різновид ескапізму від дійсності. Ірусю все денервувало, валізи намокли, в парасолі вилізла шпиця, взуття не передбачало такого потопу, і всі ці люди навколо — ну що за обличчя в них? Звідки все це повилазило? Хто ці людиська?

У помешканні, звідки «евакуювали» Ірусину родину, жили вихідці з села. Вони розібрали буржуазний п’єц, вимощений із австрійських потрісканих кахель алябастрового кольору. Вони і сотні тисяч «вони» прийшли на все готове, відібрали, привласнили цей простір, обжитий і нагрітий кимось до них, кому не пощастило. Ці нові мешканці, мабуть, ні в чому не винні. Ґарантом їхньої невинуватості є амнезія, яка стала їхнім повітрям. Вони аґресивно відганяли від себе думки, що це не їхнє місто, не їхнє місце. Вони теж боялися найменшого стуку в двері. Ці люди почали обживати Львів, як злодії: жити тихо, говорити тихо, діяти тихо, думати тихо — щоб не повторилося все те, що бачили ці стіни.

Вони двоє плюс дитина обережно йшли містом свого попереднього життя. Іруся не впізнавала його.

— Невже це Львів? Це не Львів…

Це котресь із багатьох безтілесних міст, повз які проїжджав їхній локомотив. Ну чому не існує машини часу, яка моментально транспортувала б їх у той Львів, який дуже скоро перетвориться на забитий крик глибоко під бруківкою? Теліпаючись із Сибіру цілий тиждень у залюднених плацкартах, вони мріяли потрапити на вулички міста, яке колись було гамірним східноєвропейським містом десь на периферії звабливої імперії, у змалілий Вавилон, мішанину запахів, звуків, цинамону, людського поту, базарного торговища, пивного хмелю, цехів, католиків, пейсатих євреїв із горбатими носами в чорній воронячій одежі. Кудись повністю зникли написи латиною. Жодного. Ніби прийшов велетенський бик і шершавим язиком усе злизав. Зник казан десятків різних ідентичностей, що нагадував клаптиковий печворк різних різностей, які то ворогують, то вживаються, то розрегульовуються на різні рівні, то просто творять намішаний горох із капустою, такий дивний, еклектичний, інколи смачний, інколи не дуже. Там, де компактно мешкали євреї під супровід цибулево-часникового амбре, вештаються пролетарі, теж зі специфічним супроводом. Помешкання тих, кого раптом не стало, перетворилися на пристановище духів, спогадів, поспішної втечі. Сюди зайшли селяни-пролетарі-кадебісти, занесені сюди бозна-звідки і бозна навіщо. На все готове. На ще теплі шафи, креденси, п’єци, кухні. Нові люди заходили у несвої квартири і дивилися з сумних вікон на краєвид, вважаючи його своїм. А він іще вчора був краєвидом когось іншого, і він назавжди запам’ятає погляд Ірусі, повен сліз і розпуки.

На ще теплі полички у шафах лягли нові рушники. У ще тепле ліжко ліг хтось-то. Вицвіла пляма на стіні від родинної фотографії довго не пустувала, на той самий цвяшок було повішено нове фото або й просто дешеву картинку з голограмним ефектом. Ще теплі стіни навіки охололи, ніби на них подув арктичний вітер тотального забуття. Все, що ще вчора дихало живизною, в один день намертво закостеніло й оніміло. Стіни вже не були носіями чиєїсь пам’яті, а стали просто несучими стінами, які можна було перекроювати, переставляти, переплановувати так само, як змушувати русла річок текти у зворотному керунку.

Ніхто з родичів і знайомих не прийняв їх. Усе-таки двоє дорослих людей, та ще й з причепом. А квадратні метри й без того мізерні, вони розраховані на одно­осібне життя в клітці без власної плити та унітазу. Навіть на одну ніч — ні, ніяк. А от мама Текля прийняла. Вона ніби отримала шанс розпочати все з чистого аркуша, як тоді у прокурора, і вона почала своїм кострубатим почерком писати нову історію. Ясна річ, у ній не знаходилося місця розмовам про те, чи вчинив Стефко правильно. Це була табуйована тема.

Зате клаптиковий Вавилон був зовсім поруч, на відстані одного автобусного рейсу. Ці двоє плюс дитина не мали анінайменшого шансу прописатись у місті своєї заповітної мрії. Це виключено. Закрите місто, закрите не лише для них. Усе, що вони могли собі дозволити, — тупцювати довкола нього, проникаючи в його нутро на певну кількість годин — і назад. Місто обросло спальними районами, в яких люди упродовж усього життя не живуть, а сплять. З’явилися істоти нового часу, які чудово в нього вписалися з усім набором лицемірства в бонус. Ще теплі шафи, ліжка, стіни замовкали назавжди, ніби боячись порушити цю колективну дволикість.

Мама Текля трактувала пережиту історію свого сина як фантом, давню бувальщину, колоритну екзотику, щось гротескне, міфологізоване, майже заморське, далеке, крізь холодне скло, глибоко історичне на рівні загибелі Помпеї чи зникнення цивілізації майя. Все це було десь удалині, не з ними, не тут. Амнезія — хороша штука, хай би що хто казав. Бо пам’ять — це м’ясоїдна субстанція. З нею треба обережно.

Я народився у Львові, виріс поза ним і знову влився в нього якраз у той момент, коли в місті епідемічно ширився синдром утікача. Виштовхнуті Львовом люди не повертаються назад. Вони його люблять на відстані, від того їхня любов набуває ознак витриманого коньяку. Виштовхнуті Стефко й Іруся мешкали в