Читати книгу - "Лицар з Кульчиць"

І наївся, і напився, і на ролю положився.

– Чом ти лежиш та й не ореш, та й до мене не говориш?

– А я лежу та й думаю, що погану жінку маю!..

Він колись чув цю пісеньку від співучого радлівчанина – і вона запала в голову. Заспівав би зараз, однак стримався. Це Миколаєві личить вигукувати, виспівувати, свистіти постійно. Шляхтич має бути трохи поважніший, тому Юрій лиш зітхнув. Цікаво, де зараз цей хлопець: сидить вдома чи таки пішов на Січ.

– Дай, Боже, щістє! – ще здалеку гукнув Дашинич, скинувши шапку й наближаючись до гурту. Юрій підвівся.

– Дай, Боже, дякую, – відповів батько.

Сусід зблизився, присів поруч із Шелестовичами.

– Сідай, пане-брате, до нас.

– Дякую, та я вже пообідав, зараз знов до роботи. Прийшов спитатися, чи не чули ви чого, як там на Україні.

– Якось не доводилося, а що?

– Кажуть, що жене гетьман москалів, а цар величезним військом наступає. Може, Бог так дасть, що виженуть Москву. Тоді Україна знову до Речі Посполитої пристане, тільки вже на рівних правах. Тоді, може, і нам буде легше: все ж з братами вкупі…

Батько погодився:

– Добре буде. Тоді козацтво розіллється все далі й далі, може, й до нас дійде, як колись за нашого Сагайдачного було. Не було би тоді хлопів, а тільки шляхта й козаки. Отоді розцвів би край наш, і ляхи не сміли б над нами знущатися, над народом і вірою.

– Запорожжя за царя піде. Там зараз Сірко отаманом, сильний вояка, – сказав своє слово і Юрій. – Запорожці не підуть більше під короля, бо католиків не люблять, як і бусурманів. Та й люд український більше під ляського пана не захоче.

Старші чоловіки подивилися на парубка.

– Що ж тоді робити?

– Гуртом треба відбиватися і від ляхів, і від москалів. Відбиватися і Дніпром, і Бугом, і Случем, і Дністром, і горами Карпатськими. У єдності сила народу українського.

Це були мудрі слова. Батько сказав на них тужно:

– Коли Бог би дав і таке б сталося. Якби знайшовся поводир для козацтва і для шляхти української та довершив велике діло Богданове. Тільки не видно щось такого. Козаки б’ються за булаву між собою, замість того щоб разом на ворога стати. Один тягне до царя, інший у пани пнеться, над людом знущається гірше за ляха. Ой, не видно добра.

Знову запала мовчанка.

– Час до роботи, – нарешті мовив Дашинич. – Ти, пане Юрку, зайшов би до нас ввечері, поговоримо собі, квасу поп’ємо.

– Як швидше із роботою раду дам, то зайду, – пообіцяв Юрій.

Дашинич махнув головою, одягнув шапку й пішов до своїх коней.

– Уже вдруге мене у гості кличе, – якось задумано сказав Юрій.

– Дочку має на виданні, – мовив батько. – Марією зветься. Досить гарна дівчина – вихована, господиня вправна.

– Засватати мене хочете?

– Як сам охоту маєш, то чого би нє? Я тобі цей ґрунт віддам, Дашинич – отой дасть, поставимо хату.

Юрко задумався, згадав Марусю Дашиничеву, а тоді і Марію з Бандрівських. Як би зараз заспівав Миколай?

Ой підходить вже кінець – йдуть дівчата під вінець.

Треба й нам дивитися, на котрій женитися…

У роботі та вічних клопотах весна поволі проминула, почалося літо. На відміну від «бойової» весни, літо було кволе. Якщо травень ще потішив гарною погодою, то червень одразу ж розплакався дощами. Городину ще сяк-так вдалося обробити, а із сіном була справжня морока: лиш сонечко почне сушити, як тут же впаде дощ і відразу все намочить.

– Не дай Бог, ще зігниє, – бідкалася постійно мати.

Юрій також турбувався про справи господарські: втягнувся у них з головою. Навіть почала забуватися пригода з Коналінськими, а думки про Січ також самі по собі відійшли на друге місце. Тут, у Кульчицях, і справді було багато для нього роботи, а батьки вже були не ті, що колись: старість невпинно підкрадалася все ближче.

Підходила неділя. У суботу сонечко, нарешті, вийшло з-за хмар, так що під вечір усі Шелестовичі із граблями та вилами вийшли на свій сінокіс, аби «рушити» сіно – перекинути, щоб краще сохло.

– Якщо тільки Бог дасть погоди, то завтра після обіду можна буде звозити, – сказала мати, вправно орудуючи дерев’яними граблями.

Батько був недалеко і почув ці слова.

– Завтра – неділя.

– Мусимо забрати сіно з поля – інакше зігниє. Доки відправа у церкві закінчиться – якраз підсохне добре.

– То можна буде зробити і в понеділок, – стояв на своєму батько.

– А як знову дощі підуть?..

– Мені треба завтра до Поділець!

У Подільцях також жила руська шляхта, і батько вже цілий тиждень збирався до них у якійсь важливій справі.

– Так що почекає твоє сіно.

– Чого ж «моє»? Хіба ж я його їм? Якщо не буде паші на зиму, то треба буде худобу продавати чи різати. А як Юрко женитися схоче, що ми йому офіруємо?

Мати не часто наважувалася вступати з батьком у дискусію, але інколи таки доводилося.

– Я є шляхтич, розумієш? Для мене слово є вищим за корови і сіно!

– Ну, то пусти сина з хати жебраком, раз такий гоноровий: нехай з нас сусіди сміються.

– Досить вже! – гримнув батько.

Тут Юрій вирішив втрутитися:

– Ви, тату, їдьте, а я сам звезу сіно. До вечора впораюся.

Батько з матір’ю поглянули на нього.

– Як же будеш сам мучитися, хто тобі допоможе? – запитала мати, батько також озвався:

– А я думав представити тебе завтра погірецькій шляхті.

– Все буде добре, не хвилюйтеся…

Наступного дня, після служби Божої, батько вдягнув новий одяг, узяв «макогона» і подався до Поділець, запрягши в бричку двох коней. Сини ж його, запрігши ще по дві пари у вози, рушили за сіном: молодші брати попереду, а Юрій – ззаду. По дорозі побачив малого Дашинича, того самого, що на Різдво колядував у них під вікнами.

– Здоров, пане Дашинич.

– Доброго здоров’ячка, пане Шелестович. Що, за сіном?

– Ая. Поможеш?

– Чом не помогти? Тільки старі лахи візьму.

Хлопчина був іще не дуже великим, але до роботи вдався чіпким. Юрій вилами «подавав» йому сіно на віз, малий же розправляв його там і втрамбовував. Отак навантажили велику копицю.

– Давай, пане Юрію, павуз, – мовив малий Дашинич, зрозумівши, що більше на воза не поміститься.

– Та що ти «пане, пане». Кажи просто – Юрку.

Павузом називалася довга і досить товста дерев’яна жердина, яку