Читати книгу - "Давня історія України (в трьох томах). Том 1: Первісне суспільство"

У відносно теплий дофіновський інтервал (29—24 тис. років тому) відбулося формування ґрунту мерзлотно-глейового походження. Відомостей про детальне районування ґрунтів поки що недостатньо. Можна лише відзначити, що в зоні, яка лежить на північ від гирла Десни, вони формувалися в більш суворих умовах (типу сучасних ґрунтів Якутії), ніж у південній зоні. В післядофіновський час, у максимальне розповсюдження льодовика, кордон багаторічної мерзлоти опускається на південь, але не дуже далеко порівняно з раннім періодом останнього зледеніння, приблизно до лінії Вінниця — Черкаси — Балаклея.

Карта 2. Епоха пізнього палеоліту на території України. 35— 8 тис. р. до н. е.

Археологічні культури:

1 — липська; 2 — молдовська; 3 — пушкарівська; 4 — межирідька; 5 — анетівська; 6 — бринзенська (основна територія в Молдавії); 7 — окремі стоянки пізньопалеолітичної епохи.

Кордони господарсько-культурних зон та областей:

8 — кордони зон; 9 — кордони областей.

Ландшафтні зони:

10 — прильодовикова тундра; 11 — прильодовиковий тундролісостеп; 12 — екстрагляціальний лісостеп; 13 — лісові ділянки підвищеного та розчленованого рельєфу; 14 — лісові ділянки Прикарпаття; 15 — гірський ліс.

Свого максимального розповсюдження зона багаторічної мерзлоти набуває наприкінці льодовикової доби, проходячи по лінії Бельци — Балта — Первомайськ — Дніпропетровськ — Слов’янськ. На південь від Надпоріжжя до узбережжя регресивного Чорноморського басейну простежуються ознаки глибоких сезонних промерзань.

Під впливом кліматичних та ґрунтових факторів формувався рослинний світ льодовикової доби. В максимум останнього зледеніння вздовж кордонів льодовикового покрову, що проходив у верхів’ях Дніпра, розташовувалася неширока зона прильодовикової рослинності (100—200 км), яка складалася з тундрових та степових угруповань з березовим та сосновим рідколіссям. Південніше, до гирла Десни, була зона перігляціального лісостепу — лугові степи з сосновими, листяними та березовими лісами.

Далі, до кордонів зменшеного Чорноморського басейну, лежала широка зона перігляціального степу. В цьому масиві на ділянках підвищеного та розчленованого рельєфу виділялися острівці південного перігляціального лісостепу — лугові степи з березовими і сосновими острівцями із сумішшю широколистяних порід. Вони займали Донецький кряж, центральну частину Приазовської височини, Надпорізьку луку Дніпра та, більш широким масивом, південну частину Пруто-Дністровського межиріччя.

Передкарпаття було зайняте мішаними хвойними лісами, тоді як у Карпатах панували низькорослі чагарникові тундри та альпійські луки. І тільки Кримські гори були вкриті широколистяними та хвойно-широколистяними лісами.

Під кінець льодовикової доби, коли льодовик відступив за межі Руської рівнини, рослинні асоціації зайняли території, близькі до сучасних. У північній зоні, на місці прильодовикової рослинності та перігляціального лісостепу розмістилися лісові формації. В верхів’ях Дніпра, до гирла Десни, розміщувалися соснові ліси. На південь від Прип’яті, в межиріччі Дніпра і Случі, росли мішані березово-соснові ліси з дубом та в’язом. Західну Волинь займали березово-соснові ліси. В Карпатах збереглися субальпійські луки та гірські тундри, а в Кримських горах — широколистяні та хвойношироколистяні ліси.

На південь від гирла Десни розташовувалися різнотравні лукостепи. На півночі Лівобережжя вони доповнювалися березовими лісами, набуваючи рис лісостепу. Лісостеповими ділянками (з лісами із сосни і широколистяних порід) залишалися також підвищені регіони степової зони — Донецько-Приазовська височина, Надпорізька лука, південна частина Буго-Дністровського межиріччя.

З розвитком зледеніння, скороченням лісових ділянок і поступовим розширенням степових і лісостепових перігляціальних ландшафтів більшість видів тварин втратила властиве їм природне оточення, внаслідок чого відбулися руйнування біоценозів міжльодовикового часу і формування мішаного льодовикового комплексу фауни. Проте це змішання не було абсолютним. У масовому матеріалі фауністичних решток пізньопалеолітичних стоянок простежується переважно зональне розповсюдження окремих видів тварин.

Для доби пізнього палеоліту В. І. Бібікова й Н. Г. Білан виділяють 4 фауністичні варіанти, які, в свою чергу, поділяються на асоціації, пов’язані з етнокультурними областями та групами палеолітичних пам’яток: а) мамонтовий (середньодніпровський) з двома асоціаціями — середньодеснянською (мамонт та північний олень) та середньоднілровською (мамонт); б) бізонний (степовий) з двома асоціаціями — надпорізькою (бізон та північний олень) та степовою (бізон); в) рангіферно-еквідно-мамонтовий (волинсько-придністровсько-середньобузький) з 4 асоціаціями — волинською (мамонт та північний олень), середньодністровською (північний олень та кінь), молдавською (кінь і північний олень), середньо-бузькою (північний олень); г) сайгачно-цервідний (кримський).

Короткий огляд природно-ландшафтного оточення показує помітну диференціацію природних умов, за яких існувало пізньопалеолітичне населення в різних регіонах України, що позначилося на розвитку їхнього побуту та господарської діяльності. Більшість дослідників пов’язує формування пізнього палеоліту із завершенням процесу антропогенезу та виникненням людини сучасного типу (Homo sapiens).

Давно вже у світовому палеолітознавстві склалося, здавалося б, непохитне уявлення про практично одночасну зміну мустьєрських комплексів пізньопалеолітичними в Європі та на Близькому Сході в проміжок часу між 38 і 33 тис. років тому. Осібно в цих періодизаційних побудовах стояла незвично рання пізньопалеолітична індустрія так званого преоріньяку на Близькому Сході. Преоріньякські комплекси тут залягали між ранньопалеолітичними культурними шарами і впевнено датувалися початком в’юрмського зледеніння, тобто близько 70 тис. років тому. Є різні пояснення такого раннього виникнення пізнього палеоліту на Близькому Сході, але головним, що об’єднує багато в чому суперечливі судження з цього питання, є визначення преоріньякської індустрії феноменом, який раптово з’явився і також раптово незбагненно згас у конгломераті різних мустьєрських комплексів.

Втім, з початку 1970-х років з відкриттям нових пам’яток та з переосмисленням деяких старих колекцій з’явилися дані, що не узгоджуються, як і преоріньяк, із загальноприйнятою схемою зародження пізньопалеолітичних індустрій. Такими є найдавніші пізньопалеолітичні комплекси на місцезнаходженні Королеве І (культурно-хронологічний комплекс І а) і Королеве II (комплекс II) у Закарпатті; Брно-Богуніце, Странська Скала, Івановці, Ведровице, Купаржовице в Чехії; Самуіліця й Бачо-Кіро в Болгарії; Селета й Ішталошке в Угорщині. За комплексом методів природничих наук найдавніші прояви пізньопалеолітичних індустрій на цих пам'ятках датуються раннім в’юрмом, у межах 70—40 тис. років тому. Першорядне значення в цьому переліку комплексів початкової пори пізнього палеоліту мають дві стоянки поблизу вже згаданого селища Королеве у Закарпатті. Головною несподіванкою при дослідженні цих стоянок було залягання на них пізньопалеолітичних комплексів між шарами з виразною мустьєрською індустрією. За сумою даних природничих дисциплін пізньопалеолітичні комплекси Королеве І і II датуються ранньов’юрмським часом, близько 70 тис. років тому.

Ранньов’юрмські пізньопалеолітичні індустрії Закарпаття, Чехії, Угорщини, Болгарії разом з преоріньяком Близького Сходу є зараз найдавнішими у Євразії. Багато в чому вони відрізняються одна від одної, але й мають певні спільні риси. Техніка первинного розколювання каменю тут вже типово пізньопалеолітична — пластинчаста, призматична, з подекуди окремими елементами техніки левалуа. За своїм виробничим інвентарем одні з цих комплексів мають перехідний характер від раннього до пізнього палеоліту, ^іншим властивий сталий, типово пізньопалеолітичний інструментарій.

Отже, в палеолітичній ойкумені вимальовується