Читати книгу - "Скляні бджоли"

чи проводив практичні заняття, знає, що це не основне. Щоб проникнути в суть предмета, має почати діяти ерос навчання й вивчення, взаємодія того, хто дає, і того, хто приймає, зразка й наслідування, тут має запанувати та любов, з якою дикун показує своїм синам, як стріляти з лука, або з якою звір вчить своїх малят. Я переконаний, що педагогічний принцип один із засадничих принципів космосу.

У мене була потреба спілкуватися з молодими. При цьому я мав покладатися на власні вміння, мені бракувало знеосібленого авторитету ментора. Спершу я зав'язував з ними приятельські стосунки, згодом це почуття поглиблювалося батьківською турботою. Мені не судилося мати синів, хоча я завжди цього хотів. Як ці молоді даватимуть собі раду у житті — мене чомусь завжди це хвилювало. Вони народилися в пору непевності, ніколи не знали цілковито у чомусь впевнених людей, на кшталт Монтерона. Багато з них не знали батька. Тож я вважав за ліпше не думати про ступінь загрози для них, про їхню самотність серед невідомих морів, про жахливу близькість безодні.

Я маю на увазі не фізичну загрозу, хоча вона також мене пригнічувала, особливо коли наставав прощальний вечір. Переді мною сиділи молоді, вони збивалися докупи, як у гнізді. Тож хоча й звучали звичні промови: «Скоро ми покажемо, чого навчилися» і таке інше, та відчувалася і темна тінь страху, якого годі було позбутися. Тож коли я бачив, як вони разом сидять, то думав собі: «Скоро ви вийдете назовні — туди, де з вами не буде жодного вчителя. І що ж на вас там чекатиме?!»

Мені було нестерпно усвідомлювати їхню самотність. Кілька разів я добивався дозволу їх супроводжувати, та це не віталося й не дуже допомагало, адже все одно наставала та мить, коли ми маємо залишити ближнього на самоті, коли вже не зможемо йому надати ніякої допомоги, так ніби ми були розділені цілим морем. Я охоче пожертвував би для них власним благополуччям — від цього світу я нічого хорошого не чекав.

Щоразу мене вражала їхня мужність, їхня витривалість. Коли політики втрачали глузд, — а це траплялося часто, — тоді вони мали виручати, мали виплачувати борги своїх батьків та прадідів. Тож не було й мови про часи кавалерії. Хай в яке жахливе пекло їх кидали, а проте вони йшли без жодних нарікань. З цієї перспективи я бачив трохи більше, ніж Монтерон. Для нього залишалася недоступною сфера глибокого, безславного страждання, що починається в системі підпорядкування.

Я особливо не думав про політику. У мене було почуття, що ми всі, як Лоренц, повипадали з вікон. Рано чи пізно ми впадемо й розіб'ємося. Ми висіли, як то кажуть, у повітрі. Я вже згадував про те, що мої друзі як у політичній, так і у військовій сфері досягли високих посад. Я скромно тримався у їхньому кільватері. Але ж треба було до когось пристати, і не було особливої різниці до кого саме.

Безперечно, існують погляди, які нам не дуже стають у пригоді, і навіть шкодять. Той, хто занадто пильно роззирається на кухні, може зіпсувати собі апетит. Мені не варто було ні знати, ані розповідати про те, що і в нас не все йшло гладенько, а в супротивника не все було так погано, як нам розписували. Моя відвертість скрізь викликала до мене підозри й позбавляла переваг відданого партійного функціонера.

Я був педантом, і в тому, що мене не сприймали, як надійного прихильника своєї партії, це якраз і було моїм слабким місцем, адже таке помічають досить швидко. З цим також було тісно пов'язана моя схильність ставати на бік переможених, що часто призводило до несподіваних поворотів. Я ще згадаю про це, коли оповідатиму про Шпіхерські висоти[21].

Таку рису характеру, чи радше, ваду годі приховати — саме через це, незважаючи на мої успіхи, я не досяг кар'єрного зростання. У характеристиках мені постійно закидали схильність до софістики, надмірний педантизм, нерішучість. У кожному відомстві, в кожній комісії не бракує розумних людей, з якими краще бути обережним. Під час астурійського походу один штабний начальник встругнув ще й не таке — в моєму кондуїті[22] він написав: «індивідуаліст з капітулянськими схильностями».

Саме відтоді мене почали сприймати насамперед не як відданого партії, а як фахівця, що відповідало моїм нахилам, проте шкодило кар'єрі. Була ще одна річ, яка стояла мені на заваді і яку я зауважив лише з часом. Вона полягала в тому, що я міг впливати на сто чи двісті людей, але не на тисячу чи більше. З першого погляду, це може здатися дивним, адже здається, що коли хтось володіє даром впливу на інших, то кількість не повинна відігравати жодної ролі. Та це зовсім не так, хоча минуло багато років, перш ніж я це усвідомив.

Річ була в тому, що з двомастами курсантами я міг обходитися своїми фаховими знаннями та особистою прихильністю, але я не міг охопити більшу кількість людей. Для цього слід дійти власних остаточних висновків стосовно часу, в якому живеш. Йдеться не про те, що ці висновки мають бути правильними, йдеться про сформовану думку. Монтерон мав чітку думку про свій час, тож як керівник кавалерійської школи він був на своєму місці. Та я цього не мав, у мене були перспективи людини, що викинулася з вікна. Я був занадто розумний, щоб як примітивний правовірний функціонер партії в усьому впевнено покладатися на неї, проте я не дійшов власних остаточних висновків. За цією впевненістю криється таємниця, для пояснення якої слід добирати високих слів, вона як кольчуга, що стає міцнішою від кожного випаду людського розуму. Якщо я й маю право на виправдання, то, принаймні, в тому, що я не імітував упевненість.

Що ж до начальника штабу в Астурії, то в нього швидко був готовий висновок, який він дописав у мою справу: «Непридатний до керівних посад». Звали його Лесснер, він належав до молодого покоління й володів дивовижною, повсякчас на поготові здатністю судження, якою вже давно захоплювалися, ба навіть обожнювали.

Так вийшло, що я був не надто успішним у просуванні по службі. За ці роки я опинявся у вирі різних подій, але мої схильності залишилися тими самими. Ми найменше зважали на те, що у нас немає жодного просування по службі. Про це ми дізнавалися вже по факту. Колишні курсанти раптом з'являлися в ролі начальників. Ми помічали, що повага до нас не зростає, а скоріше убуває мірою того,