Читати книгу - "Убивство у Мюнхені. По червоному сліду"

на ім’я Олександра Крилова. Порівняно з попередньою поїздкою тепер валіза була суттєво важчою – начальство планувало, що Сташинський пробуде в СРСР як мінімум до літа. Прикордонники й митники зазвичай ретельно обшукували пасажирів: їх цікавила, наприклад, натуральна кава або інші товари, які в СРСР були в дефіциті або не дотягували якісно до західних. Та багаж пасажира Крилова їх не зацікавив. На його документах стояла печатка військової частини, яку прикордонники чудово знали: номер 42601 означав КДБ[60].

У Москві його зустрів співробітник КДБ, видав радянські гроші і поселив у готелі «Україна» – одному із семи знаменитих сталінських хмарочосів. Цей будинок (тепер там готель «Редісон Роял») почали будувати 1953-го, у рік смерті диктатора, і закінчили через чотири роки. Саме в той час на вершині радянської влади утвердився Хрущов, давній намісник Сталіна в Українській РСР. Готель офіційно відкрили у травні 1957 року, на той час це був найвищий готель у Європі – висота споруди, включаючи шпиль, становила 206 метрів. Фасад прикрашали символи радянської влади: зірки, серпи й молоти. Готель стояв на початку фешенебельного (за радянськими мірками) Кутузівського проспекту, де жило багато відомих радянських діячів[61].

Через день у номер до Сташинського зайшов чоловік, який відрекомендувався Георгієм Авксентійовичем. Сташинський ніколи не знав ні його прізвища, ні посади у спецслужбах. Він згадував: «У колах КДБ заведено так, що, говорячи з людиною, ви достеменно не знаєте, яку посаду вона обіймає». Куратор у Східному Берліні попереджав, що з ним зустрічатиметься «сам начальник КДБ». Може, це він, хто зна? Хто б це не був, він справив сильне враження на Сташинського. Йому було трохи за сорок, на звичайного чекіста схожий не був. «Я дивився на нього весь час як на аристократа, він був такий спокійний, сидів коло мене, висловлював свої думки таким незворушним тоном, що немислимо було заперечувати. Дуже самовпевнено… Можна було легко помітити, що він звик давати накази, що він обіймав у КДБ одне з перших місць», – розповідав Сташинський[62].

Згідно з розсекреченими біографіями працівників КДБ, людину, яка справила на Сташинського таке враження, звали Григорій Іщенко. На вигляд він був молодшим за свій вік: у його особовій справі роком народження значився 1910-й. За кілька місяців після цієї зустрічі йому виповнилося п’ятдесят. Походження він був звичайного, жодної блакитної крові. Іщенко народився в робітничій сім’ї у станиці Кримська на Кубані. Попри українське прізвище, він вважав себе росіянином – у цьому, можливо, відлунила радянська національна політика: на початку 30-х Сталін позакривав усі українські установи на Кубані й викорінював український дух. Це відбувалося у розпал голоду 1932–1933 років, який боляче вдарив по українському населенню Кубані. Голод списали на опір селян радянській владі, нібито інспірований націоналістами. Невдовзі всіх кубанських українців почали записувати росіянами.

Аристократичні манери Іщенка маскували його сирітське минуле. Батько Іщенка помер 1919 року під час громадянської війни, коли сину виповнилося всього дев’ять років. У той час Кубань була оплотом Білої армії генерала Денікіна. У дванадцять років Георгій почав сам заробляти на хліб. Ще підлітком він опанував ремесло чоботаря, але школу зміг закінчити аж у двадцять шість років. На той час він уже був комуністом і робив кар’єру. Під час голоду Іщенко навчався в партійній школі у Ставрополі. Після партійної школи Іщенко лишився у Ставрополі і працював головою профспілки м’ясокомбінату.

Кар’єрний стрибок Іщенка припав на 1937 рік – у сталінських чистках тоді загинули десятки тисяч управлінців різного рівня. Репресії відкрили двері нагору молодому поколінню радянських діячів. Саме тоді почали свій шлях у партійній ієрархії Леонід Брєжнєв, Володимир Андропов і Костянтин Черненко, які вийшли на перші ролі у 60–70-х роках. Так само й Іщенко. За рік він піднявся від інструктора обкому партії до секретаря з ідеології П’ятигорського міськкому партії, змінивши поступово чотири посади. У 1939-му успішного функціонера перевели на роботу до наркомату внутрішніх справ, невдовзі він очолив п’ятигорське міське управління НКВС. Восени 1942-го, коли місто окупувала німецька армія, Іщенко евакуювався на схід, але вже на початку 1943-го повернувся у звільнене місто. Після війни його відправили в Литву боротися з націоналістичним підпіллям. В останні роки правління Сталіна Іщенко очолював апарат НКВС на рідній Кубані. Після смерті диктатора його відправили працювати в Угорщину, згодом через нього встановлювали зв’язок між КДБ і угорськими спецслужбами. Він брав активну участь у придушенні угорської революції 1956 року і працював у зв’язці з головою КДБ генералом Іваном Сєровим, якого теж відправили до Угорщини[63].

Іщенко справді належав до верхівки спецслужб, але його посада в центральному апараті не була аж настільки важливою, як це уявлялося Богданові і Деймону, його берлінському кураторові. У квітні 1959-го полковник Георгій Іщенко четвертий місяць як керував Дев’ятим відділом Першого головного управління КДБ, що вів зовнішню розвідку. Конкретно Дев’ятий відділ опікувався еміграцією. Іщенко прагнув проявити себе на новій посаді і, можливо, розраховував на генеральські погони.

Полковник розпитував Сташинського про його останнє завдання: стеження за Степаном Бандерою, лідером найбільшої і, на переконання радянської влади, найнебезпечнішої групи української еміграції. Сташинський розповів усе, що знав про Бандеру.

Навесні 1958 року Деймон попросив його з’їздити у книгарню в Західному Берліні й пошукати там книжок автора на прізвище Попель. Так Богдан уперше почув це ім’я. Єдина книжка, опублікована під цим іменем, вийшла у Львові 1943 року і називалася «Початки шахіста». Її написав український шахіст Степан Попель. Після війни маестро Попель виграв багато турнірів у Парижі, а переїхавши у 50-х роках до США, тричі поспіль вигравав чемпіонат штату Мічиган. Не дивно, що в західнонімецькій книгарні влітку 1958 року рідкісна українська книжка Попеля не продавалася. Сташинський доповів, що нічого не знайшлося, і Деймон більше до цієї теми не повертався[64].

Невдовзі Сташинський знову почув це прізвище. У травні 1958-го українська еміграція в Європі відзначала двадцять п’яті роковини загибелі засновника ОУН полковника Євгена Коновальця, якого вбив за наказом Сталіна Павло Судоплатов. За іронією долі, сáме вбивство Коновальця відкрило шлях Степану Бандері до керівництва найрадикальнішим і найчисельнішим крилом ОУН. Пам’ятний захід, куди з’їхалися лідери українських націоналістів з усього світу, відбувся 25 травня 1958 року на цвинтарі Кроосвейк у Роттердамі, де поховали Коновальця. Церемонію відвідали й конкуренти в боротьбі за владу в ОУН – Степан Бандера та Андрій Мельник. Деймон відправив Сташинського в Роттердам з фотоапаратом, щоб сфотографувати лідерів націоналістів[65].

Попри жорсткі заходи безпеки, Богдану вдалося не тільки потрапити на цвинтар, а й зняти учасників траурної церемонії.