Читати книгу - "Безчестя"

— Гелен ще у квітні повернулася до Йоганнесбурґа. Якщо не враховувати помічника, я залишилася тут одна.

— Ти не розповідала мені про це. Тобі не страшно тут самій?

Люсі знизує плечима.

— Тут є собаки. Навіть сьогодні це щось та й означає. Чим більше собак, тим більше їх бояться. Як би там не було, якщо сюди хтось вломиться, не думаю, що вдвох із Гелен ми впоралися б краще, ніж я сама.

— Досить по-філософськи.

— Так. Коли все летить під три чорти — філософствуй.

— Але ти ж маєш зброю.

— Маю гвинтівку. Я покажу її тобі. Купила в сусідів. Я нею ніколи не користувалася, але маю її.

— Добре. Ти озброєний філософ. Мені це подобається.

Собаки і зброя; хліб у печі та урожай у землі.

Дивно, що в них із її матір’ю, міських мешканців, інтелектуалів, народилася така атавістична дитина, міцна юна колоністка. Утім, можливо, це не вони народили її, можливо, у цьому більша заслуга історії.

Вона пропонує йому чаю. Він голодний і миттю проковтує два окрайці хліба, що розмірами нагадують цеглини, з домашнім варенням з опунції. Поглинаючи їжу, він відчуває на собі її погляд. Слід бути обачнішим: немає нічого огиднішого для дитини за функції батьківського тіла.

Нігті в неї не надто чисті. Сільський бруд — почесний, як йому здається.

У кімнаті Гелен він розпаковує свою валізу. Шухляди комода порожні, у велетенській старій шафі висить лише синій комбінезон. Якщо Гелен поїхала, то надовго.

Люсі влаштовує йому екскурсію своїм маєтком. Нагадує заощаджувати воду й не забруднювати септик[32]. Йому це вже відомо, але він ретельно слухає її. Потім донька показує йому обшиту дошками псарню. Коли він приїжджав минулого разу, тут був лише один вольєр. А зараз у затінку евкаліптових дерев їх п’ять: надійно збудованих, з бетонною підлогою, оцинкованими жердинами й підкосами та міцною сіткою. Собаки — добермани, німецькі вівчарки, ріджбеки, бультер’єри і ротвейлери — хвилюються, побачивши її.

— Усі вони — сторожові пси, — пояснює Люсі. — Робочі собаки, яких винаймають на короткий термін: тиждень чи два, часом на вихідні. А під час літніх канікул мені віддають домашніх тварин.

— І котів? Ти береш котів?

— Не смійся. Я думаю про те, аби зайнятися ще й котами. Але поки що не маю де їх приймати.

— Ти досі маєш ятку на базарі?

— Так. Продаю там у суботу зранку. Я візьму тебе з собою.

Ось так вона й живе: здаючи в оренду псів та продаючи квіти й городину. Хіба можна уявити щось простіше?

— А пси не нудяться? — Він показує на рудувато-коричневу бульдожиху, котра самотньо лежить у клітці, поклавши голову на лапи, і похмуро спостерігає за ними, навіть не намагаючись підвестися.

— Кеті? Її покинули. Господарі накивали п’ятами. Кілька місяців не сплачують рахунків. Навіть не знаю, що робитиму з нею. Мабуть, спробую знайти їй дім. Вона в поганому настрої, але взагалі з нею все гаразд. Ми кожного дня виводимо її на зарядку. Я або Петрус. Це частина нашої з ним угоди.

— Петрус?

— Ти познайомишся з ним. Петрус — мій новий помічник. А з березня, правду кажучи, співвласник. Непоганий хлопець.

Він прогулюється разом із нею повз глиняну загату, уздовж якої незворушно плаває качина родина, повз луки й через город із квітковими грядками та зимовими овочами: цвітною капустою, картоплею, буряками, мангольдом і цибулею. Вони навідуються до насоса й водозбірні на краю її обійстя. Останні два роки йшли гарні дощі, і рівень води піднявся.

Вона охоче розповідає про це. Фермерша нового покоління, освоює свої землі. Раніше були худоба і маїс. Сьогодні — собаки і нарциси. Чим більше змінюються речі, тим незміннішими залишаються. Історія повторюється, хоча й стає скромнішою. Напевно, історія засвоїла урок.

Повертаються вони вздовж зрошувального жолобу. Босі пальці Люсі застрягають у червоній землі, залишають чіткі відбитки. Міцна жінка вростає у своє нове життя. Добре! Якщо він залишить після себе саме це — свою доньку, цю жінку, — йому немає чого соромитися.

— Мене не потрібно розважати, — каже він, повернувшись до будинку. — Я привіз із собою книжки. Усе, що мені потрібно, — стіл і стілець.

— Ти працюєш над чимось особливим? — обережно цікавиться донька. У розмовах вони нечасто торкаються його роботи.

— Я маю деякі плани. Написати дещо про останні роки Байрона. Не книжку чи, радше, не таку книжку, як я писав раніше. Швидше щось сценічне. Слова й музику. Персонажі розмовлятимуть і співатимуть.

— Я й не знала, що ти досі маєш такі амбіції.

— Гадаю, що можу собі це дозволити. Хоч справа не лише в цьому. Людині хочеться залишити щось по собі. Принаймні чоловікові хочеться залишити щось по собі. Жінкам із цим простіше.

— Чому жінкам простіше?

— Я маю на увазі, їм простіше створити щось, що житиме власним життям.

— А те, що ти — батько, не рахується?

— Батько… Я не можу відігнати думку, що в порівнянні з материнством батьківство — досить абстрактна річ. Але заждімо й подивімося, що з цього вийде. Якщо мені щось вдасться, ти будеш першим слухачем. Першим і, можливо, останнім.

— Ти збираєшся сам написати музику?

— Музику я здебільшого запозичу. Совість мене через це не мучитиме. Спочатку мені здавалося, що знадобиться досить пишна оркестровка. Скажімо, як у Штрауса. Таке мені б не вдалося. Але тепер я схиляюся в інший бік, до дуже простого акомпанементу — скрипка, віолончель, гобой чи, можливо, фагот. Але поки що все це з галузі фантастики. Я не написав жодної ноти — був занадто збентежений. Ти, мабуть, чула про мої неприємності.

— Роз згадувала щось по телефону.

— Гаразд, не будемо зараз заглиблюватися в це. Якось іншим разом.

— Ти назавжди пішов з університету?

— Я пішов у відставку. Мене попросили піти.

— Ти сумуватимеш за університетом?

— Чи сумуватиму я? Не знаю. Я був не вельми гарним викладачем. Як виявилося, стосунки з моїми студентами ставали щораз гіршими. Вони не завдавали собі клопоту почути те, що я хотів сказати. Тож, напевно, я не сумуватиму. Можливо, я насолоджуватимусь пенсією.

У дверях з’являється чоловік, високий чоловік у синьому комбінезоні, гумових черевиках і вовняній шапці.

— Петрусе, заходь, познайомся з моїм батьком, — запрошує Люсі.

Петрус витирає ноги. Чоловіки потискають руки. У помічника Люсі зморшкувате обвітрене обличчя й пронизливий погляд. Йому сорок? Сорок п’ять?

Петрус повертається до Люсі.

— Розпилювач, — каже він. — Я прийшов по розпилювач.

— Він у «комбі». Зачекай тут, я принесу.

Він залишається наодинці з