Читати книгу - "Русалонька із 7-В, або Прокляття роду Кулаківських"

Софійку ж уразило інше. Скільки разів купалась у тому ставку, скільки швендяла берегом, а назвою не переймалась ніколи! Такою назвою!

– Бабусю, чому ставок Відьмин?

– Кажуть, на березі відьма жила. Когось вона там утопила, чи що. Та ви не беріть у голову! Ставок як ставок, неглибокий, вода чиста, рибка не переводиться!..

Софійці вже не терпілося до ставка, але вичікувала, поки Сніжана виконає дочірні обов'язки. Обов'язків було кілька. Перший – перемити посуд. Поки тітонька шукала, де лежить ганчірка і в чому мити, бабуся вже й сама впоралась. Другий – нагодувати гусей. Але в тих щойно вилупились гусенята, і старий гусак сичав на Сніжану, так і не підпустивши її близько. Третій – просапати грядки. Та Сніжана забула в місті свій сонцезахисний крем, а сонце палило немилосердно. Тож вирішила сапати увечері.

Урешті-решт вибралися.

Діти галасливо талапались у літеплі, розсипаючи бризки та радісний ґвалт.

Знайди ще того дідуся! Відгадай, у якому потаємному куточку нині ліпше клює!

Минаючи густий верболіз, наткнулися на бабцю, яка сиділа на такому ж старому й сухому, як сама, пниськові й щось беззвучно примовляла. Дівчат не помітила (здавалось, уже нічого не чула й не бачила), а ті чимдуж поспішили далі.

– Тітусю! – завмерла перед зваленою у воду старою вербою. – Гляньте-но: тут ніби відьми гойдаються!

Сніжана й собі задивилась на плесо:

– І ніби за нами хтось пильнує!

Софійка роззирнулася. Неподалік, за верболозом, біля мольберта стояв молодий довговолосий чоловік. Водив пензлем по палітрі й зиркав у їхній бік: очевидно, саме малював загадкову місцинку.

– Здраст… – невиразно кивнула незнайомцеві Сніжана. Здається, той і не почув.

– То чому цей ставок так зветься? – спитала, коли у вербовій шалині натрапили-таки на дідуся.

– Бо в нашому селі кожна друга молодиця – відьма! – відповів з моторошною певністю. – Чого село зветься Половинчиком? Бо половина тутешнього жіноцтва з нечистою силою знається!

Софійка з подивом дивилася на дідуся.

– …Он і бабуся ваша, думаєте, хто? Я ще парубком затявся: не женитимусь ніколи! А вона павою пройшла мимо – серце й затріпалось, як упійманий карасик! Е, думаю, не здамся! Вона вдруге пройшла: в голові каламуть, наче на річковому дні після щуки! Поки думки визбирав докупи – вона утретє! Все: заковтнув сом наживку, прощавай, парубкування! Ну, чим не відьма?

– Дідусю, а хто той патлатий чоловік з мольбертом?

– Еге ж, точно: бо на тебе схожий! – куснула тітонька, що язичком пішла в батька.

– Які жарти? Оно, дивіться: якщо правда, висітиме короп на гачку! – І дідусь витяг на берег рибину.

– Хай-но я мамі розкажу! – сміючись, пообіцяла Сніжана.

– Жартуєте!.. – розчаровано протягла Софійка.

– Вже й на нього вудку закинуто? – змовницьки підморгнув дідусь. – А чом би й ні! Нежонатий!

– Звісно, хто ж не вдома – жонатий? – іронічно погодилась тітонька.

– Це з Києва художник якийсь. Друге літо над'їжджає в село, малює. Живе на околиці, в хатині якогось знайомого. Дивакуватий, ні з ким не знається. Його й прозивають за це Пустельником! А що, гарні картини?

Знову клюнуло, і розмова перейшла на інше.

23. Кобила Мальва

Вечір був теплий і духмяний. Дідусь іще порався по господарству, а вони сиділи на квітучому подвір'ї, били перших комарів і раювали у безконечних розмовах. Софійка, як завжди, розпитувала.

– Бабуню, хто це?

– Хто – не хто, а це дівчатко і є моя прабабця Клава, тобі прапрапра!.. Сумна, бо не таланило їй! Померла молодою, то й мало про неї знаю. Коханий відвернувся, вона сама доньку – мою, значить, бабуню – ростила. Хворіла тяжко, потім ніби одужала, проте щастя не зазнала. Це вона ті коралі десь узяла, ось тільки не вбирала ніколи. І на світлині, бачиш, без них.

– А це що за козак? – Тітонька підсунула бабусі іншу фотографію, котру Софійка прихопила із шухляди.

На знімку возсідали чоловік, жінка (дідуньо Павло, отой, що з вусами, й бабуня Горпина – ота, що виходила заміж в пишному вінку) і дівчинка. За ними ж красувався велетенський, точніше височенний, кінь.

– О, наша Мальва! – сплеснула руками бабуся. – До чого вже гарною була кобилка, мов намальована! Струнка, передні ноги й одна задня – білі до колін!

– Тебе послухати, мамо, то у вас і корова, й коняка – наче з подіуму.

– У моїх дідуня – бабуні й кури такі були! А ця красуня до нас прийшла із самої столиці. Спершу, розказують, була вона улюбленицею якоїсь панни Юзефи, здається. Батько її розводив коней. Але Юзефа чимось завинила: за батрака заміж зібралася, чи що. То за кару її віддали старому багатому графові, який не терпів уподобань молодої дружини. Словом, вона свою улюбленицю пожертвувала на фронт першої світової.

Пожертвувала – не пожертвувала, але яка там вояка з Мальви? Постріли її лякали, шум дратував. Тож перепродували її за добрі гроші, обмінювали, поки не придбав її в якихось біженців мій дідуньо. Разом із маленьким лошатком, Маківкою: коней заведено так називати, щоб ім'я починалося тим же складом, що і в кобили-матері.

З лошатком – не з лошатком, але від Мальви на той час були самі кістки, коростою вкриті. То дідуньо її у травах купали, дьогтем змащували, доглядали… Знов стала Мальва красунею! Шерсть коротенька – пальцями не вхопиш! Це теж, кажуть, ознака породи. А що вже роботяща була!.. Орала, возила… От лиш норовлива: не дозволяла верхи нікому сісти! Тільки маму мою, оту маленьку дівчинку Ніну, возила охоче. Та нею вже собкала, як хотіла, – Мальва не перечила. Видно, звикла дівчат слухати.

Що вже дідуньо не вигадували! Вилізуть на