Читати книгу - "Як насолоджуватися життям і отримувати задоволення від роботи"

Коли я ще був молодим і дуже хотів справити на людей враження, я написав найбеглуздішого листа Ричарду Хардінгу Девісу, — письменнику, який на той час був помітною постаттю на літературному обрії Америки. Я готував статтю про письменників для одного журналу і попросив Девіса розповісти про його методи роботи. За кілька тижнів до цього я отримав від когось листа із припискою «Продиктовано, але не прочитано». Ця приписка справила на мене величезне враження. Вона наче давала зрозуміти, що цього листа написала дуже заклопотана і важлива людина. У той час я не мав чим вихвалятися, але пристрасно хотів справити враження на Ричарда Хардінга Девіса, тому закінчив своє коротке послання тими ж словами: «Продиктовано, але не прочитано».

Девіс навіть не схотів написати мені відповідь. Він просто повернув мені мого листа, недбало нашкрябавши поперек моєї приписки: «Ваш поганий стиль може бути перевершений лише вашими поганими манерами». Без сумніву, я припустився грубої помилки і, можливо, заслуговував на прочуханку. Але, як будь-яка людина, я образився. І образа ця була настільки пекучою, що коли через десять років я прочитав про смерть Ричарда Хардінга Девіса, то єдина думка, що промайнула у моїй свідомості, — як не соромно зізнаватись — була згадка про біль, якого він мені завдав.

Тож якщо завтра вам захочеться розпалити в собі почуття образи, яке може переслідувати вас упродовж десятиліть, якщо ви дозволите собі випустити жало критики, не вважайте, як це завжди буває, що ви справедливі.

У стосунках із людьми пам’ятайте, що ви маєте справу не з логічними створіннями, а зі створіннями емоційними, сповненими упередженнями і керованими гордістю та пихою.

Дошкульна критика змусила чуттєвого Томаса Гарді, одного з найкращих романістів, творчість якого суттєво збагатила англійську літературу, назавжди відмовитись від творчості. Критика штовхнула англійського поета Томаса Чаттертона на самогубство.

Безтактний у роки своєї молодості, Бенджамін Франклін з часом став настільки дипломатичним у спілкуванні з людьми, що його призначили американським послом у Франції. У чому секрет його успіху? «Я ніколи ні про кого не кажу зле, — сказав він, — проте розповідаю все хороше, що знаю про кожного».

Кожен дурень може критикувати, засуджувати і виказувати невдоволення — і більшість із них так і роблять. Але потрібні неабиякі витримка та сильний характер, щоб уміти розуміти і прощати.

«Велич великої людини проявляється в тому, — каже Карлайл, — як вона поводиться з маленькими людьми».

Боб Хувер, відомий льотчик-випробовувач і частий учасник повітряних шоу, повертався до своєї домівки в Лос-Анджелесі з повітряного шоу в Сан-Дієго. На висоті трьохсот футів над землею обидва двигуни раптом відмовили. Лише завдяки майстерному маневруванню льотчику вдалось посадити літак. Машина була дуже пошкоджена, хоча ніхто не постраждав.

Після аварійного приземлення Хувер насамперед перевірив якість пального. Як він і підозрював, цей літак часів Другої світової війни з турбогвинтовими двигунами заправили не гасом, а пальним для реактивних двигунів.

Повернувшись в аеропорт, пілот, звичайно ж, захотів побачити механіка, який обслуговував його літак. Молодий хлопець, що припустився цієї помилки, був ні живий ні мертвий з переляку. Коли він побачив Хувера, його обличчям заструменіли сльози. Він щойно спровокував аварію літака і мало не заподіяв смерть трьом людям.

Ви можете уявити собі злість Хувера і, напевно, здогадуєтесь, якого прочухана цей прославлений висококласний пілот міг дати за подібну недбалість. Але Хувер не сварив механіка; він навіть його не критикував. Натомість він поклав свою велику руку на плече хлопця і сказав: «Я впевнений, що ти більше ніколи не зробиш цього, і щоб довести це, я хочу, щоб завтра ти обслужив мій F-51».

Часто батьки піддаються спокусі покритикувати власних дітей. Ви, напевно, чекаєте, що я скажу: «Ні! Цього робити не можна». Але я так не скажу. Я просто порадив би, перш ніж критикувати їх, прочитати класику американської журналістики «Батько забуває». Вперше ця стаття з'явилась у журналі «Піплс Хоум».

«Батько забуває» — це одна із тих коротеньких газетних статей, які, написані під впливом щирих почуттів, зачіпають струни душі стількох читачів, що стають лідерами за кількістю щорічних передрукувань. Наведена далі стаття «Батько забуває» була передрукована в сотнях журналів, періодичних виданнях та газетах по всій країні. Так само часто її передруковували у багатьох іноземних виданнях. «Я особисто дав тисячі дозволів тим, хто хотів зачитати цю статтю в школі, в церкві чи на лекційній трибуні, — пише автор статті У. Лівінгстон Ларнед. — Незліченну кількість разів вона звучала в ефірах різних радіопередач. На мій подив, її використовували навіть періодичні видання коледжів та середніх шкіл. Часом такі коротенькі статті справляють глибоке враження на читачів, маючи справді „вибуховий“ характер. Так сталось і з моєю статтею».

Батько забуває

У. Лівінгстон Ларнед

Послухай, синку: я кажу це зараз, коли ти спиш. Щічка лежить на маленькій ручці, світлі кучері прилипли до вологого чола. Я потай пробрався у твою кімнату. Всього кілька хвилин тому, коли я сидів з газетою в бібліотеці, мене охопила хвиля каяття. Я прийшов у твою спальню з повинною.

Ось про що я подумав, синку: я був дуже суворий із тобою. Я вилаяв тебе, коли ти збирався до школи, оскільки замість того, щоб вмитися як годиться, ти ледь торкнувся обличчя рушником. Я насварив тебе за те, що ти не чистиш черевики. Я сердито гримнув на тебе, коли ти кинув речі на підлогу.

За сніданком я теж знайшов, за що тебе посварити. Ти щось розливав. Ковтав їжу великими шматками. Клав лікті на стіл. Намазував надто багато масла на хліб. А коли я поспішав на поїзд, а ти, йдучи гуляти, обернувся, помахав мені рукою і крикнув: «До побачення, тату!», я ж, похнюпившись, кинув у відповідь: «Розправ плечі, не горбся».

Увечері повторилося те саме. Простуючи вулицею, я побачив, як ти стоїш навколішки і граєшся в кульки. На панчохах вже утворилися дірки. Я принизив тебе перед твоїми друзями, коли ти брів попереду мене до нашого дому. Панчохи були дорогими, якби ти заплатив за них сам, то був би обачнішим. Слухай синку, що говорить тобі батько.

Пам'ятаєш, згодом, коли я читав у бібліотеці, ти несміливо увійшов і подивився на мене з якимось болем в очах? Я кинув на тебе погляд поверх газети, незадоволений, що мені заважають. Ти нерішуче стояв у дверях. «Чого ти хочеш?»