Читати книгу - "Червоний Голод. Війна Сталіна проти України"

можна пояснити місцевим досвідом: на південному сході країни землевласники-меноніти були передусім «німецькими» експлуататорами, отже, «заслуговували» на те, щоб у них відібрали всю власність. Водночас люди Махна мали набагато ширші цілі через відсутність симпатії до білих або до Центральної Ради. Тому анархісти Махна вбачали союзників насамперед у більшовиках.

Союзницькі взаємини виявилися прогнозовано короткочасними. Більшовиків, які прагнули цілковитого контролю, не влаштовував анархізм Махна. Рівно ж як і в Махна авторитарні методи більшовиків не викликали схвалення. Вже 1920 року він закликав червоноармійців переходити на його бік:

Ми вигнали австро-німецьких загарбників, розтрощили денікінських найманців, воювали з Петлюрою; зараз ми боремося з владою комісарів, диктатурою більшовицько-комуністичної партії. Вони тримають усіх працюючих людей у залізних руках; селяни та робітники України стогнуть під більшовицьким ярмом... Але ви, товариші у Червоній армії, ви — наші кровні брати, і разом ми можемо боротися за справжню свободу, за справжню радянську систему без тиску партій чи влади.[135]

Незважаючи на презирство Троцького, ці настрої набули популярності навіть за межами Гуляйполя. Сама ідея, що українці виступали за «справжню радянську систему без тиску партій чи влади» — тобто соціалізм без більшовизму — була дуже поширеною й надзвичайно привабливою для багатьох людей, які нічого не знали про Махна. Як і учасники антибільшовицьких повстань кронштадтських моряків й тамбовських селян у 1920–1921 роках в Росії, так і десятки тисяч українських селян прагнули революційних змін, але без централізованої влади і репресій з Москви. Це прагнення було чітко й коротко сформульовано в листівці «До товаришів червоних солдатів», яку розповсюджували в селах Центральної України:

Вас привели в Україну російські та єврейські комісари-комуністи, які кажуть, що вони борються за радянську владу в Україні, але насправді вони завойовують Україну. Вони кажуть, що вони ведуть вас проти українських куркулів, але фактично вони воюють з бідними селянами і робітниками України...

Українські селяни та робітники не в змозі терпіти загарбання та розкрадання України російськими військами; вони не можуть миритися з придушенням української мови і культури, як це було за часів царату...

Брати, обертайте зброю не проти селян і робітників України, а проти комісарів-комуністів, які піддають тортурам ваших нещасних людей.[136]

Іноземний відвідувач місії Червоного Хресту в Україні висловився про тогочасні настрої українців так:

З’явилася спеціальна селянська фразеологія: «Ми — більшовики, — казали селяни в Україні, — але не комуністи. Більшовики дали нам землю, а комуністи забрали наше зерно, нічого за те не давши. Не дамо Червоній армії накинути на нас ярмо комуни!

Геть комуну! Хай живуть більшовики!»[137]

Термінологія стала настільки заплутаною, що ці речення можна було легко переписати навпаки: «Геть більшовиків! Хай живе комуна!» Але головна думка була зрозумілою: українські селяни хотіли від революції одне, а натомість отримали зовсім інше.

Подібними в своїх лівих переконаннях, революційних поглядах та антибільшовицькій риториці були послідовники ще одного харизматичного ватажка, котрий також постав з хаосу 1919 року, Никифора Григор’єва. На перший погляд, Григор’єв був зовсім не схожим на Махна. Козак та колишній офіцер російської імперської армії, він командував сотнею в армії Скоропадського. Спочатку Григор’єв підтримав його режим, але незабаром розчарувався. Водночас амбіції отамана нестримно зростали: він зібрав вірних послідовників у 117 окремих повстанських загонів, які за деякими підрахунками налічували від 6 000 до 8 000 вояків. Григор’єв заручився підтримкою таких як і він славнозвісних селянських ватажків, і перейшов з-під влади німецького маріонеткового режиму до Петлюри.[138]

Директорія, тобто національні сили під проводом Петлюри, гарантувала Григор’єву титул «Отамана Запоріжжя, Олександрії, Херсона й Тавриди». Галасливий і честолюбний Григор’єв, як і Махно, говорив мовою лівих радикалів. Він прирівнював німецьких та австрійських окупантів до ненависної «буржуазії», котра споконвіку тримала Україну в злиднях. В ультиматумі, виданому восени 1918 року, він заявив:

Я, Отаман Григор’єв, від імені партизан, якими я керую, піднімаюся проти ярма буржуазії, з чистою совістю проголошую вам, що ви опинилися в Україні як сліпа зброя у руках вашої буржуазії, ви не демократи, а зрадники усіх європейських демократів.[139]

Коли стало зрозуміло, що Директорія Української Народної Республіки впаде під тиском Червоної армії, Григор’єв швидко поміняв сторони й перекинувся на бік більшовиків. Цей альянс виявився більш нестійким, ніж пакт між Махном і Червоною армією. Один радянський військовий кореспондент, який подорожував з людьми Григор’єва, з тривогою спостерігав за поганою організацією бійців, їхньою тягою до мародерства й звернув увагу на «просякнуту антисемітизмом свідомість». Він цитував жарти деяких командирів про те, що одного дня вони піднімуть зброю проти «комуністів-євреїв».[140] Такі настрої, на його думку, не могли стати підвалинами для довгострокового об’єднання з більшовиками.

І в короткотривалій перспективі така спілка виявилась хисткою. Зв’язок між Григор’євим і воєначальниками Червоної армії постійно переривався, а надто часто тоді, якщо це було на руку отаманові. Коли співпраця зійшла нанівець у травні 1919 року, Григор’єв закликав своїх прихильників повстати проти радянського режиму, який до цього часу тримався в Києві. Грандіозна заява отамана була суцільною плутаниною ідей — націоналістичних, анархічних, соціалістичних, комуністичних — і це, ймовірно, досить точно відображало тогочасні почуття українських селян, землю яких за останні кілька років сплюндрували декілька армій:

Нехай не буде диктатури: ні особи, ні партії. Хай живе диктатура трудящого люду, хай живуть мозолисті руки селянина й робітника. Геть політичних спекулянтів! Геть насильство справа, геть насильство зліва![141]

На цю риторику більшовики відповіли по-своєму. Вони засудили «куркульське повстання», «куркульських бандитів» та «куркульських зрадників». Очевидно, термін «куркуль» уже набув значення набагато ширшого, ніж просто «багатий селянин». Адже на початку 1919 року кожен, хто мав надлишки зерна, а також кожен, хто чинив опір радянській владі, міг стати «куркулем». І через 10 років Сталіну навіть не довелося вигадувати нового терміна для означення цих же ворогів.[142]

Проте обмін образами не допоміг більшовикам. У червні 1919 року і Григор’єв, і Махно назавжди розірвали свої домовленості з більшовикам. Так само вчинили й безліч інших повстанців, отаманів та різних місцевих ватажків. Усі вони мали революційні сподівання на землю і владу в своїх регіонах, але досягти цього їм заважали й українські націоналісти, й німці, але найбільше — більшовики. Приваблені гаслом «За радянську владу — без комуністів!» солдати, котрі походили із селян, десятками залишали Червону армію та приєднувались до інших формувань. Олександр Шліхтер нарахував дев’яносто три «контрреволюційних виступи» тільки