Читати книгу - "Прерії Арктики"

особливого пристрою сфотографував зграю пеліканів у небі, і ми пішли на іншу частину острова, щоб підкріпитися. Пелікани покружляли над островом і кудись зникли. Я подумав, що вони спустилися й сіли на гнізда, але за годину навідався в лісочок і не побачив там жодного пелікана. Дві ворони піднялися в повітря — пеліканів же й сліду не було. Вони полетіли й залишили своє потомство боротися за існування — або замерзати. Мені не хочеться говорити більше про цього святенника-пелікана як про символ відданості та вірності. Та його осоромить будь-який горобчик!

На острові ми бачили зграйку білокрилих клестів і чули пісню співочої вівсянки. На землі валялася безліч шишок канадської ялини. Насіння було неторкнуте. Виходить, червона білка[9] на острові не водилася.

Ми без пригод відчалили, пройшли між двох бурхливих потоків та уникли небезпеки.

ТРЕТЄ ПОЛЮВАННЯ НА БІЗОНІВ

Індіанці схильні до частих змін настрою, і хоч би яким розумним здавалося ваше речення, вони зважують його дуже довго. І ми були щасливі, коли 4 липня змогли нарешті виїхати з Форт-Сміт із молодим провідником Франсуа Безк’я, сином мого старого пацієнта. Провідник був чистокровним індіанцем племені чіпева й не знав інших мов, так що Біллі довелося стати перекладачем.

Провідника рекомендували як доброго хлопця та мисливця на лосів. «Добрий хлопець» — значить гарний, сумлінний працівник і вмілий човняр. За вдачею він може бути запеклим негідником, за яким шибениця плаче. Це жодним чином не впливає на репутацію «доброго хлопця». Але наш «добрий хлопець» був, до того ж, і мисливцем на лосів, а в ці слова вкладено глибокий зміст.

Мистецьке вистежування і полювання на обережного лося вершина мисливської майстерності. Вважається, що в полюванні на лося найбільш вправні індіанці племені крі, але їм не поступаються й багато індіанців чіпева.

У такому полюванні треба бути неперевершеним майстром вистежування звіра, чудовим стрільцем, мати невтомні ноги та легені, знати звички тварини. Слід постійно стежити, куди дме вітер, адже в мисливця не залишається шансу на успіх, якщо лось його зачує. Це дуже важливий, тричі святий принцип.

Якось один мисливець пішов на сповідь. Минув рік з останнього «очищення», але індіанець — о, свята наївність! не міг пригадати за собою жодного гріха. Священик наполягав, і мисливець зізнався: так, він зробив один страшний гріх. Минулої осені під час полювання він підійшов до лісочка, де був лось, із навітряної сторони, хоч і знав, що лось міг його зачути — надто вже багнисто було з підвітряної. Так і випустив лося. От уже воістину пляма на мисливській репутації!

Можна бути гарним мисливцем, умілим звіроловом, знати ліс як свої п’ять пальців і все-таки терпіти невдачі, полюючи на лося. У Форт-Сміт живуть понад тридцять мисливців — із них лише троє володіють мистецтвом полювання на лося. «Мисливець на лося» тут як звання оксфордського магістра, тому ми зраділи, коли довідались, що молодий Безк’я — і гарний провідник, і добрий хлопець, та ще й до всього мисливець на лося.

Ми вирушили в дорогу на двох човнах. Безк’я і майор Джарвіс — у маленькому, а Селіг, Біллі, Пребл і я — у великому. Заздалегідь умовилися, що поліціянти доберуться до Форт-Резольюшен на пароплаві Компанії Гудзонової затоки.

4 липня почалися звичайні для цього часу заливні дощі. Одного разу дощ лив як із цебра, і ми сховалися від нього в селі Солт-Рівер. Мене дуже потішило сміття, розкидане біля тимчасово покинутих жител. Стоянки печерної людини — головне джерело наших знань про людей глибокої давнини. Майбутній етнолог розкопає сміттєві поклади Солт-Рівер і побачить у розкопках ті самі черепи, кості, щелепи, зуби впереміш із венеційським бісером для вишивання мокасин, мідними патронами з Нової Англії, побитими дзеркалами з Франції, мідними кільцями, шпильками, олив’яними ложками, шматками дроту й скалками грамофонних платівок. Цікаво, на що придадуться йому останні?

За вісім миль від села Солт-Рівер ми заночували, а вранці о десятій були вже біля волоку Баффало. П’ять миль волоку ми здолали лише до сьомої вечора.

Про це легко писати, але невтаємничений і не уявляє, як надсаджуються вантажники на волоку. Якщо ви клерк, зваліть на плечі ящик завважки 20–30 фунтів, а якщо фермер — вдвічі збільшіть вагу та пройдіть із нею півмилі гарною дорогою ясного прохолодного дня. Може, я помиляюсь, але за чверть милі у вас ломитиме все тіло, а за кілька ярдів до мети відчуєте смертні муки.

А тепер уявіть, що кожен із цих вантажників тяг по 150–200 фунтів незручного для перенесення вантажу — і не півмили, а кілька миль, не гарною дорогою, а кам’янистим бездоріжжям під гору, потім болотами й чагарниками — одним словом, такою місцевістю, де насилу пройдеш і без вантажу, і не ясного прохолодного дня, а під дощем, вдихаючи задушливі випари боліт, у той час як міріади комарів впинаються в обличчя й руки.

Я ніколи не бачив, щоб люди так насаджувалися — добрий господар і коня легше навантажить. І люди виконували цю каторжну роботу, не нарікаючи на долю — і білі, й метиси, й індіанці. Вона стала частиною їхнього повсякденного життя. Працьовитість — сама по собі гарантія майбутнього для червоношкірих мешканців країни, коли полювання їх уже не прогодує.

Наступного дня ми пливли по річці Літл-Баффало, найкрасивішій річці у світі, якщо не враховувати її притоки Ньярлінга. Комусь здасться, що я перебільшую, але за роки, що минули звідтоді, я мав можливість перевірити свої враження — за цей час я бачив тисячу інших рік, включаючи Темзу, Сену, Тібр і Рейн.

Недосліджена річка Літл-Баффало плине сотні миль. Кришталево чиста й повновода, тече спокійно та неквапливо. Казково гарні береги поросли незайманими лісами ніжно-зеленої канадської ялини. Височенні ялини перемежовуються на відкритих місцях із густими заростями червоної атабаської шипшини. Таку річку більшість аматорів природи, які подорожують водою і сушею, вважали б ідеальною, а всю її красу — вершиною досконалості.

Наші серця підкорило не тільки буйне цвітіння та кришталева вода. Скрізь по берегах, біля кожного повороту ми бачили багато ведмедів і бобрів, бачили сліди лосів і безліч пернатих.

Тут була батьківщина птахів, які взимку гостюють у нас на півдні. Тут ми вперше почули їхні чарівні пісні й зрозуміли, що в далекому Онтаріо або Нью-Джерсі чулися лише окремі нотки, коли крізь зимові хмари пробивалися сонячні промінчики.

Зустріли ми й старих знайомих — золотого дятла, зимородка, мухоловок вільхову та крихітку, дрозда-робіна й пугача. У їхньому звичному хорі