Читати книгу - "Американська пастораль"

пісні Ната Кінґа Коула, Френкі Лейна, Сінатри, грав упродовж тих кількох годин, розтягнутих у часовий ланцюжок — цю бісову процесію всього, з чого складається поняття часу, таке, здавалося, просте і зрозуміле, наче пундик, що аж тане в роті, запитий ранковою кавою. «Чоловік-оркестр» у бандані шкварив «Поїзд мулів», а я сидів і думав: «Ангел часу пролітає над нами в цю мить, і кожен його подих — частка нашого життя. Він точно є тут, у бальному залі, який належить заміському клубу “Седар-гілл”, так само, як і цей музикант, котрий виводить “Караван мулів” а-ля Френкі Лейн». Я дививсь на своїх однокашників, і мене не полишало відчуття, що надворі ще й досі п’ятдесятий рік, а «1995» — це такий футуристичний експромт, який ми ставимо на шкільній вечірці, понатягавши задля цього смішні маски з пап’є-маше: дивіться, мовляв, які ми будемо наприкінці двадцятого століття. І все те пообіддя — не більше, ніж містифікація, створена саме для нас.

У глечичках, які нам роздавала на прощання Сельма, лежало по півдюжини малих тістечок ругелах в оранжевих пакетиках із цупкого паперу, акуратно загорнутих в оранжевий целофан і перев’язаних спіральною оранжево-коричневою стрічкою. Це були кольори нашої школи. Мама пекла ругелахи, якими я ласував удома після школи, за рецептом, узятим в учасниці гуртка з маджонгу, а зараз це був подарунок від дівчинки з нашої паралелі, яка стала кондитером у містечку Тінек, що в Нью-Джерсі. Від закінчення зустрічі не минуло ще й п’яти хвилин, а я, розірвавши подвійну обгортку, лигонув оці тістечка — усі шість равликів з присипаного цукровою пудрою тіста, яке було перешароване корицею й начинене родзинками впереміш із подрібненими волоськими горіхами. Жадібно закидаючи до рота пригорщі пахучих крихт, я, вірогідно, сподівався, що борошниста маса, з маслом і кислим кремом та ваніллю, яєчним жовтком і цукром, яку я любив ще з дитинства, допоможе Натанові збутися того, чого збувся Марсель, якщо вірити Прусту: передчуття смерті, що зникло в ту ж мить, коли він знову відчув «смак малої мадленки». «Звичайний смак, — пише Пруст, — і слово “смерть”… утратило для нього всякий сенс». Я їв жадібно, невситимо, не бажаючи сповільнитися навіть на мить, щоб призупинити оте вовче заковтування насичених жирів, проте все було марно, й Марселевого успіху я не досяг.

Продовжмо розмову про смерть і бажання — зрозумілого на схилі літ відчайдушного бажання — відвернути смерть, не піддатися їй, робити все можливе, аби побачити цю смерть із чим завгодно, де завгодно, як завгодно, — тільки щоб не при доброму розумі.

Один хлопець із Флориди — як сповіщав надрукований перед зустріччю буклет, що його отримував кожен при вході, зі ста сімдесяти шести учнів нашого потоку двадцять шестеро живуть у Флориді… гарний знак, він означав, що донині кількість мешканців Флориди з нашого випуску перевищує (аж на шість чоловік) число тих, хто покинув цей світ. І до речі сказати, не я один цілий день бачив хлопців у чоловіках, а в жінках — дівчат. Отже, один пацан розповідав мені, що дорогою від Ньюаркського аеропорту, де він приземлився і взяв напрокат автівку, до Лівінґстона він мусив двічі зупинятись на заправках і випрошувати ключ від туалету, позаяк він дуже хвилювався. То був Менді Ґурлік, якого в 1950 році визнали першим красенем у класі, широкоплечий, з довгими віями, мачо, найкращий з-поміж нас танцюрист джитербагу. «Спокійно, Джексоне!» — полюбляв він казати, коли проходив повз мене. Якось старший брат Менді прихопив його з собою в «кольоровий» бордель на Оґаста-стрит, де вічно сновигали сутенери, а буквально за рогом стояла Брандфордська винарня, у якій заправляв його батько. Як врешті-решт зізнався нам сам Менді, він сидів там у холі, навіть не думаючи роздягатися, гортав журнал «Меканікс ілюстрейтед», що лежав на столику, й чекав на брата, зайнятого «тою справою»: з усього класу Менді був би найкращою кандидатуро на роль «малолітнього правопорушника». Саме він, Менді Ґурлік (а сьогодні Ґарр), водив мене в «Адамс-театр» на Іллінойса Джекета, Бадді Джонсона й на «нашу ньюаркську» Сару Воган; і він же, роздобувши квитки, водив мене на Містера Б. — Біллі Екстайна, коли той виступав у «Мечеті»; а в сорок дев’ятому Менді дістав нам квитки в Лорел-гарден на конкурс краси «Міс Засмага Америки». А ще з тим самим Менді я був разів зо три-чотири на радіо, коли вів своє шоу Білл Кук — чорношкірий ді-джей з оксамитовим голосом. Шоу виходило в ефір пізно ввечері в студії ВААТ, яка знаходилась у Джерсі. Суботніми вечорами я часто усамітнювався у своїй спальні, вимикав світло і слухав передачу Білла Кука «Музичний караван». Заставкою до передачі була композиція Дюка Еллінґтона «Караван» — напрочуд екзотичний і медитативний мотив, де вчувалися й Африка, й арабський Схід; ця мелодія ідеально пасує до танцю живота, і вже лиш через неї можна було вмикати радіо. «Караван» у виконанні самого Дюка викликав у мене приємну ілюзію, що я руйную всі бар’єри заборон, і навіть той факт, що я лежу між маминими свіжими простирадлами, не розвіював цю ілюзію. Перше «тум-тум» — початок, тоді набирає обертів тромбонна партія, а вже опісля — облеслива, по-зміїному заворожлива флейта. «Музика, від якої стояк», — полюбляв казати Менді.

Щоб потрапити на ВААТ і до студії Білла Кука, ми дістались чотирнадцятим автобусом до центру міста і вже за кілька хвилин тихенько, наче парафіяни в церкві, сиділи на стільцях, поставлених рядочком перед його заскленою студією. Білл Кук покинув мікрофон ведучого, вийшов до нас і привітався. Поки з вертлика награвало «расове музло», розважаючи невдах, яким не поталанило потрапити на студію, Кукі тепло потиснув руки двом високим струнким білошкірим «типам» в однорядних костюмах з «Америкен шоп», у сорочках із «Кастом шоппе» з виложистими комірцями. (Свій прикид на той вечір я позичив у Менді.)

— А що б я міг такого для вас збацати, джентльмени? — поцікавився Кукі, що був сама ґречність. Менді, телефонуючи до мене, завжди імітував цей теплий тон. Я попросив щось мелодійне, що-небудь із репертуару «міс Діни Вашингтон» чи «міс Саванни Черчилль» — о, як захопливо звучало в ті роки це хтиво-шляхетне «міс» в устах ді-джея! — тоді як Менді у своїх смаках, куди різкіших і авторитетніших, ніж у Біллових одноплемінців, робив ставку на виконавців дещо іншого ґатунку: на Рузвельта Сайкса — салонного піаніста зі сміливими манерами, на Айворі Джо Гантера («Коли від мене ти пішла, я ле-е-е-е-едь не втратив розум»), і