Читати книгу - "Перші п'ятнадцять життів Гаррі Оґаста"

Я мав план, який складався з дрібніших планів, і кожний з них міг закінчитися по-різному, залежно від ходу загального плану. Зважаючи на відсутність у мене досвіду втечі від представників влади, я вважав шанси того, що мене спіймають, дуже високими, але якийсь час у мене був.

У будь-якому разі мені було потрібно з'ясувати, де я знаходжусь, а тоді вже стане зрозуміло, наскільки важкою буде решта мого плану.

Поміж берегами недоглянутих дерев вилася занедбана дорога, я йшов по ній на захід і впродовж кількох годин тричі ховався в лісі, коли чув, що їде машина. Навколо мене шурхотіли комахи, яким було цікаво, що я роблю; було б романтично сказати, що гукала сова, але вона була розумною й трималася далі від мене. За моєю оцінкою мою відсутність у будинку мали помітити через три години. Якщо не пощастить, то набагато скоріше.

Одразу за маленьким цегляним мостом через потік була розвилка. Два вибори: п'ять миль до Гокслі або сім миль до Вест Гілл. Попри те, що це був більш очевидний вибір, я обрав Гокслі, бо це ближче. Я пішов паралельно до дороги. Моє лісове прикриття незабаром поступилося майже відкритим полям, оточеним низькими кам'яними стінами. Я йшов уздовж зораного боку й пригинався кожного разу, коли чув гуркіт двигуна, хоч як би далеко той не був. На небі висів півмісяць — оптимальна для мене фаза, бо світла від нього було рівно стільки, щоб я щось бачив, але не настільки багато, щоб було видно мене. Повітря, яке було таким спекотним удень, тепер охолонуло так, що з рота йшла пара. Земля була досі брудна після дощу, мої штани забрьохалися, а шкарпетки промокли так, що аж чавкали. Я знайшов Полярну зірку, Пасок Оріона, Кассіопею та Велику Ведмедицю. Кассіопея була високо, Ведмедиця низько, а це означало, що перше незвичайно швидке авто промчало повз мене трохи після півночі. Мені пощастило: вони помітили мою відсутність лише через кілька годин, тож тепер не мали іншого вибору, окрім як їздити з увімкнутими фарами по навколишніх дорогах, а я натомість міг керуватися зірками.

Гокслі виявився невеликим селищем з кам'яними будинками; він стояв біля хребта невеликої гори, де колись щось добували в шахтах. Я крався околицями, поміж домами, маленькими провулками, що виходили в поле. Попри те, що тут не могло жити більше, ніж чотириста душ людей, Гокслі мав на крихітному майдані воєнний меморіал, де були вказані імена тих, хто загинув у двох війнах. Біля нього було припарковано сріблясте авто з увімкнутими фарами, фігуру всередині не було видно. Машина зупинилася біля єдиного паба й вочевидь стурбувала його власника, який стояв на порозі та лаяв чоловіка, який завадив йому спати. Від майдану я непомітно пішов уздовж головної вулиці, де був єдиний бакалійний магазин, в якому продавалися свіжі помідори та баранина, та поштове відділення, гордо пофарбоване яскраво-червоною фарбою. Дізнавшись, де воно знаходиться, я повернувся до околиць, заліз поміж не повністю прибитими дошками в перекошену клуню й заховався серед тюків сіна, іржавого візка та загубленого під час бійок півнячого пір'я.

Я не спав, але це не було проблемою.

Розділ 15

Упродовж свого життя в маєтку я звертав увагу на те, о котрій годині сходило сонце, тому чудово знав, коли це станеться сьогодні.

Я зачекав приблизно годину перед тим, як вилізти зі своєї схованки, і став першим брудним і притрушеним пір'ям чоловіком, що підійшов до поштового відділення Гокслі ще коли начальниця пошти — похмура жінка з червоним обличчям — тільки відчиняла двері. За ті монети, що я поцупив у охоронців, я купив два конверти та марки, а потім вручив начальниці свої листи.

— Ви дуже люб'язні, — сказав я, удаючи шотландський акцент, і в неї від подиву здійнялися брови.

Це була досить незграбна спроба конспірації, але якщо ті, хто мене ловитиме, цікавитимуться, я хотів би, щоб питання щодо моєї присутності тут було якомога непевнішим. Я переконався, що вона поклала мої листи в мішок, і пішов.

* * *

День був спекотний, яскравий і красивий.

Нехотя я позбувся краденого пальта, яке мені стало в пригоді холодної ночі. Я вирішив, що його надто легко впізнати, до того ж на ньому були надто помітні ознаки мого нічного вештання. Під ним я мав вигляд досить пристойного, хоча й дещо забрьоханого джентльмена.

Сріблясте авто, яке я бачив уночі, кралося по околицях Гокслі. Я сховався в дворі багатоквартирного будинку, де пахнуло милом і відхожим місцем. Повз мене прогуркотів дуже дорогий автомобіль. Настав час знову йти безлюдною місцевістю, далі від небезпек доріг.

Керуючись майже випадковою примхою, я попрямував на північ, і впродовж кількох коротких годин завдяки теплу та денному світлу почував себе звільненим, доки мені не почали докучати жага, голод і неприємний стан зубів. Я шукав западину або таке місце, де досі росли не спиляні дерева, і за цими ознаками знайшов мілкий струмок, що тік по ковзких валунах, намагаючись стати річкою. Я вимив обличчя, руки, шию й багато випив. Почистив зуби й дивився, як виплюнута біла піна діловито попливла за течією. Перерахувавши копійки, що залишилися в мене від вкраденого вночі, я замислився над тим, чи далеко до наступного міста та чи ретельно його патрулюватимуть. Я був застарий, щоб ставити пастки на кролів, тому зібрав свої речі й пішов далі.

До наступного села я прийшов опівдні.

Люди Фірсона впадали в око наче мухи на кінському оці. Там була пекарня, і запах дріжджів був майже нестерпний. Дочекавшись, поки люди Фірсона поїхали, я рішуче зайшов у двері й сказав, цього разу якомога більш освіченою вимовою:

— Хліб і масло, будь ласка.

Пекар рухався зі швидкістю льодовика й сушив голову щодо масла.

— А чи не задовольнить вас смалець, пане? — зрештою спитав він.

Смалець мене задовольнить, якщо з'явиться скоро.

— Ви не місцевий, пане? — спитав він.

Ні, я не місцевий; я прогулююсь і маю зустрітися зі своїми друзями.

— Чудова погода для прогулянок, пане.

Так, ваша правда. Сподіватимемось, що вона триватиме.

— А це, бува, не ваші друзі заїжджали до нас уранці, пане? Вони казали, що когось шукають.

Він говорив так повільно, так дружньо, що було дуже прикро почути в його голосі підозру та звинувачення.

А вони були схожі на мисливців?

Ні, ні, зовсім не схожі.

Що ж. У такому разі то не могли бути мої друзі. Дякую вам