Читати книгу - "Життя і смерть вчителя Пришелепка, Микола Білоус"

— Маєш рацію. Про це знали всі: як ті, хто був вірним традиціям предків, так і ті, хто потонув у розбещеності та багатстві й рівняв себе на еллінів. За віровідступництво простий люд ненавидів своїх вождів й тягнувся до сусідів, родичів-сарматів. Що шанували Велику Матір як праоснову своїх родів. А не торгували з греками живим товаром – красивими жінками і дітьми, міняючи їх на вино й золото. Тоді й з’явилися амазонки. Вільні жінки. Берегині традицій предків. Так. Вони були жорстокими, проте справедливими. Карали на смерть що скіфів, що чужинців. А що було робить, коли здрібніли, скінчились чоловіки-леви? Отут і з’явилися жінки-левиці. Вони обирали, а не обирали їх, немов товар.

— Знаю таку жінку. Моя амазонка. Шкода, що її вибір зупинився не на мені.

— Це та, котрій своїм життям хочеш подарувати вічність?

— Бо вона – найкраща. Наче мрія. Антоніна Романівна Безстрашна.

— Шкодуєш, що тебе не обрала?

— Що ти. Зовсім ні. Усе одно люблю. Живу з її ім’ям у серці, не чекаючи й найменшої взаємності. Хіба фізична близькість головне? Значно величніше за плоть людська душа, що пізнає Всевишнього в любові. Тоді ти, ніби птах, пливеш у небесах над баговинням дикої реальності. І знаєш, що вона твій оберіг, твоя межа поміж добром і злом, твій янгол-охоронець, і твій суддя. Адже з часів Трої нічого не змінилося, Гомере. Стало тільки гірше. Уже навіть не знаєш: де свій, а де чужинець. Народ змалів. Продати може і за мідний гріш. Змія чужої віри так глибоко сидить в його душі, що з’їла там усе людське.

— Так і мало бути. Бо настають часи великих змін. І Новий Барбадос, неначе Троя, стоїть на роздоріжжі між злом і добром, минулим і майбутнім і мусить ним пройти, аби обрати правильний свій шлях. Очиститись. І народитися новим народом, який шанує пам’ять і віру предків.

— Хотілося б повірити.

— Буде незабаром, Петре. І ти це знаєш. Бо чоловік тямущий ще з дитинства. Достатньо було прочитати про Поліксену, яка напередодні бою Гектора з Ахіллом, уночі, «зайшла в шатер Ахілла», зразу докумекав, що то і є моє пророцтво. Бо так закінчуються війни між одним народом… Сьогодні ти, як Поліксена, перед вибором. Отож кріпись. Бо варто нелюдям піймати тебе живим і вони замордують на твоїх очах твою любов, аби лише дістатись знань про всемогутню енергію творення. А потім розповзуться з Нового Барбадосу, наче змії, щоб сіяти повсюди смерть.

Петро Дмитрович мовчав. Його душі було легко. Він знав, що робитиме далі, коли з’являться людолови. Звичайно. Він може їх знищити. Тільки що це дасть? Наступного разу прийде ще більше і гнатимуть перед собою заручницею Антоніну Романівну Безстрашну. Його неціловане щастя. Тендітну жінку-лікаря з його, Пришелепковим, дитям під серцем. Аби зламати його. Примусити відкрити таємницю енергії Творця. Енергії любові. Яка дається лише чистим і щирим душам, щоб творити добро і красу… Дивився з висоти гранітної скелі на містечко і бачив у вечірніх сутінках тінь Трої, що сарматським мечем Ахілла нависала звідкілясь зверху, з небес, над Новим Барбадосом.

Хом’яков Леонід Абрамович і гадки не мав, що весь план захоплення Пришелепка спочатку формується в душі Петра Дмитровича, а потім енергетично телепортується в його, Хом’якова, голову. Старший науковий співробітник центру стратегічних досліджень Нового Барбадосу в міру своєї значущості в суспільстві та наукового авторитету не надав серйозної уваги словам Безстрашної про вміння Пришелепка проникати в мізки. Будь-кому, кожному, хто цікавив його. Навіть без прямого візуального контакту. Не кажучи вже, коли цей хтось, створював реальну небезпеку персонально Пришелепку або його найближчому оточенню. Це стосувалося Антоніни Романівної Безстрашної. При всій невразливості Петра Дмитровича, вона була його «ахілесовою п’ятою». Куди лише натиснути чи вдарити – і він буде повержений наповал. Саме тому Пришелепко так глибоко влазив у мізки Хом’якова. Намагався вибудувати операцію по своєму захопленню настільки делікатно та ще делікатніше завантажити її план у голову Леоніда Абрамовича, щоб у того не виникало й найменшого сумніву в успіхові. Далі, коли час покаже: хто ловець, а хто жертва насправді – буде пізно відмотувати події назад. Якщо, взагалі, буде кому відмотувати.

Так. Петро Дмитрович знав. Був певен: пророцтво Гомера збудеться. Сарматський меч Ахілла вже занесено над Новим Барбадосом. А в повітрі невидимим зашморгом висить сморід попелища. І це станеться не сьогодні, не в цю і не в наступну ніч. А згодом. Трохи пізніше. Але обов’язково станеться, як невідворотність долі, накресленої небесами для Нового Барбадосу.

Він, Пришелепко, мусить до того часу пройти своїм шляхом. Котрий судився йому. Пройти з честю. І не дозволити глумитися над своєю любов’ю. Бо то – найбільший дар Всевишнього, що дається інколи обраним. Єдине, за що варто вмирати, щоб залишитись жити вічно там, у тій, задля кого готовий на самопожертву… Петро Дмитрович звично поринув у транс, відпустивши свою душу на вільне полювання. Бачив і знав, що відбувається в таборі ворога. Ніщо не могло зникнути з поля його зору. Жодної дрібниці. Бо, як відомо, випадковостей і дрібниць в останньому, вирішальному бою не має бути. І доки Леонід Абрамович через камери відеофіксації з дронів-розвідників не зводив очей з непорушної постаті Пришелепка, яка мумією буддійського монаха маячила на щополочці скелі, він, Пришелепко, незримо нипав територією секретної бази надсекретної з усіх секретних служб Нового Барбадосу та уважно приглядався до останніх приготувань команди Хом’якова. Найбільше Петра Дмитровича зацікавила французька гармата для стрільби капсулами з сіткою. Перед пострілом у комп’ютер гармати вводилася програма з координатами цілі. Над об’єктом капсула в потрібний момент розкривалася величезним куполом і вмить накривала ціль надміцною павутиною, обробленою спеціальним отруйним розчином, що на тривалий час паралізував нервову систему жертви. Це була єдина зброя мисливців за душею Пришелепка, яка вартувала відчутної небезпеки. І тому Петро Дмитрович уважно зчитував думки та наміри іноземних фахівців, щоб детально вникнути в техніку гармати. Та в потрібну мить, якщо виникне така необхідність, використати гармату у власних цілях або своїм енергетичним імпульсом знищити електроніку гармати в цілому. Опричники з поліції та гицелі з терцентру по заготівлі кошерного м’яса не були такою загрозою. Пришелепко зі сторони спостерігав за їх приготуваннями і ніяк не міг второпати: навіщо задіяно стільки людей, щоб піймати одного чоловіка, його, Пришелепка. Невже він такий небезпечний? Чи в них немає інших, важливіших справ? Зрозуміло. Якби в Петра Дмитровича окрім гіпофізу були ще й мізки в голові, то докумекав би: яку насправді загрозу стабільності та спокою в Новому Барбадосі він становить своїм існуванням.