Читати книгу - "Письменник, Руслан Баркалов"

Прийшовши до себе в номер, Роан пішов в душ. Він довго стояв під холодними потоками води, котра, як здавалося, проходила крізь його тіло просто до самісінького мозку, аж поки нарешті не прийшов до себе.

Він протер дзеркало і глянув на себе. Звідти на нього дивився середнього віку вродливий мужчина, з красивою зовнішністю, гладенько вибритим лицем, і акуратно прилизаним волоссям темного кольору. А також з карими очима, як у батька, і маленькими ямочками на щоках, коли він усміхався. Це був подарунок матері.

Чоловік поглянув на себе ще раз. Так, він ще досить привабливий мужчина з непоганою зовнішністю, досить багатим запасом знань, з гарним почуттям гумору і пристойною сумою на рахунку в банку.

Але все одно він нещасний. І хто в це повірить? Хто йому повірить? Та ніхто! Кожен, як і його друзі, буде стверджувати, що він отримав від життя все, що лише міг і йому не має на що жалітися.

Роан сів за ноутбук. Він почав писати. Писалося легко. Рядки за рядками самі виринали на екрані. І головне, все було настільки чесно, настільки відверто, наче все те, що переживав його герой, переживав і він сам.

Роман, який він писав був про любов. І це було дивним навіть для нього самого. Адже, він в цій області вже давно не мав жодного уявлення. Ну то чого взявся за це писати? Та відповісти він собі не міг. От взявся і все. І тепер жалів лише про те, що не зробив цього раніше. Бо ж куди приємніше дарувати іншим відчуття радості, ніжності, щастя аніж оживляти на своїх сторінках різного роду демонічних істот й іншу нечисть, заради задоволення любителів містики і езотерики.

Він закінчив писати і відправив текст своєму редакторові. Роан чекав, що зараз на його голову посиплеться цілий шквал критики. Але нічого такого не було. Так, наче з іншого боку на щось чекали ще. Або ж у чомусь, можливо, сумнівалися.