Читати книгу - "Не вбивай"

надії не трачу, що заживеш зі мною і полюбиш мене. Я ж не осоружний тобі. Кажеш: «Мрію кохаю». Знаю її. Це і моя мрія. Вона з'єдинить нас — побачиш. Маючи одну ціль перед собою, попрямуємо до неї, як добрі други, а може, може, згодом і любов прилучиться до нас.

У бузку залящав соловій, задрижали зорі, озвалися жабами озерця. Місяць випливав на небо. На ґанку появилася чорна стать Марії Федорівни:

— Іване, Мотре, будь ласка, на вечерю!

— Підемо! — відповіла Мотря.

— Ходім.

І вони йшли поруч себе, несучи в серцях своє життєве питання.

— Що ж ти, Мотре, на те? — озвався перед сходами Чуйкевич.

— Дай подумати хвилину, — відповіла спокійно Мотря.

— Коли можу сподіватися отвіту?

— Завтра вранці, а може, ще й нині. Не знаю. І увійшли до хати.

За вечерею Чуйкевич розповідав про війну. І тітка, і Мотря цікавилися Альтранштадтським миром. Знали, що Август відрікся там королівської корони, від Чуйкевича довідалися, що, крім того, написав власноручне письмо до Лещинського (розуміється, на бажання Карла), в котрім поздоровляв його як нового, законного короля. Та ще зірвав Август союз із Петром і дав Кардові слово, що заплатить контрибуцію, не буде нападати на шведів і проти них не буде з ніким шукати ворожих союзів.

— А чи додержить слова? — спитала Мотря, котрої прихильність була по стороні короля Станіслава. Чуйкевич похитав головою.

— Яке там у політиці слово. Роблять те, що мусять. Август дає слово, а його сторонники в Любліні зговорюються з Петром.

— І до чого договорилися польські пани з царем?

— До того, що коли війну виграє Петро, то знову посадить Августа на престолі, а вони за те мають помагати йому побити Карла.

— Пани б'ються, а на хлопах шкура тріщить, — завважила тітка.

— Що тріщить, це правда. В Московщині чеканять тепер низькопробну монету — життя дорожіє. На млини, на рибні ловлі, на заїзні двори, навіть на домовини наложили налоги, — на домовини! Хоче хлоп бороду носити, так плати 30 рублів, себто п'ятнадцять червінців. Тютюн, сіль, смола, поташ, навіть сало — це монополії царські. І жий там бідному чоловікові, як хоч! Цар три міліони річно потребує, з того 80 відсотків на війну. Легко сказати — три міліони, а звідки їх узять?!. Не даш — кари які! За що-будь ніздря виривають, колесують, шкварять на вільному огні. Не знати, де страшніше: на війні чи в краю?

Жінки сумно головами хитали.

— Ось яким добром хочуть ущасливити нас. А народ ніби того й не бачить.

— Народ — не дивниця, але старшини! — поправив Чуйкевич. — Старшини розбираються в ділі. Кождому відомо, що діється в Москві, а вони ніби не бачать. Якось воно буде, гадають.

— Так буде, що знову край переміниться в пустиню. Знову лиш димарі говоритимуть про колишні свободи, і села, і черепи людські з німим докором глядітимуть чорними очодолами в наше веселе небо.

— І воно вже нашим не буде, — з жалем доповіла Мотря. — На українські дикі поля чужинці гайворонами нахлинуть і заведуть свій лад, свою мову і звичаї, а про наше життя тільки сумний спомин остане.

— А все із-за нашої незгоди. Дав нам Господь землю велику й багату, ніби рай, та не вложив у серця наші справжньої любові до неї.

Зажурилися журбою великою, ніби в хмарах сиділи.

— Переїздив я раз, — розказував Чуйкевич, — повз хутор один. Як мальований стоїть. Балка, озерце, гайок. Видно, люди роботящі жили. Поле справлене, тини попідчинювані, навіть млинок є. Тільки людей немає. Мужчини на війні, молодих жінок кудись пігнали, хутір — смуток один. Шукають мої люди, чи не заховалася де яка жива душа, у погребі або в потайнику якому, — нема. Аж діда старого знайшли, але не живого, тяжко покалічений був і ошпечений погано. Та ще в кущах дитинку малу побачили. Сиділа над нею собака, шкіра й кості, і пильнувала дитину. Приступить не давала. А коли мої люди взяли тую дитину, то прикро було дивитися, як собака припадала до них, виляла хвостом, руки їм лизала, ніби прохаючи, щоб кривди дитині не робили.

— У звірів милосердя більше, ніж у людей!

— Звіра плекай, так він прив'яжеться до тебе, а в людей тільки помста одна, вдяки немає.

— Їду я раз, — розказував Чуйкевич дальше, — понад річкою якоюсь. Вечір гарний такий, теплий. Скупаюся, гадаю собі, ціле тіло — порохи, піт, незгоєні рани. Треба знати, що тоді купіль значить! Вліз я у воду, дивлюся — ігі, примар якийсь, чи що? Русалки чи живі дівчата? На другому березі річки кілька їх, то виринають, то потопають у воді. Але так якось мертво і німо, хоч би тобі одно словечко сказали. Підпливаю — а це повішені на гілках дівчата! Гілки нагинаються над воду, і вони поринають, знімаються гілки вгору, і вони з ними летять, ніби підпригують вгору, молоді, гарні — тільки жий!

На столі смачна страва стигла. Даром Марія Федорівна казала наготовити її. Страва до губи не йшла.

— Раз знову, заблудив я в степу, з дороги збився, знаєте, як воно буває. Трави високі, тільки небо бачиш; ніби море кругом тебе шумить. Нас тільки кількох, усі не з тих сторін, ніч настигає — роби що хоч! Виїхали ми на могилу якусь, могила невисока, недалеко зазриш. Ночі чекаємо, щоб за зорями йти. Коли отеє з трав люди виринають. Наші-таки. П'ятьох козаків-молодиків, ще їм і двадцять літ немає. Пібралися за руки і ніби в танку степом бредуть, прямо на нас. Також диво якесь! П'яні, чи що? Аж підійшли — глядимо, а в них, де очі, там рани одні… Повилуплювали їм очі і так у степ пустили. Вертайте до своїх.

Марія Федорівна руками уха затулила:

— Досить, Іване, досить. Ради Бога, мовчи!

Її волосся, здавалося, ще гірше побіліло, а вбрання зробилося ще більше чорне. По зів'ялому обличчю котилися сльози, як горох.

Мотря сиділа витягнена, мов струна. Уста затулені, під

очима тіні, від чого очі казалися ще більшими, ніж були. Чоло біле, як стіна, груди то підносяться, то опадають. Брови, ніби дві хмари насуваються на себе, — зударяться, і блискавки вискочать з-під них.

— Іване! — озивається нараз.

— Що прикажеш, Мотре?

— Відповідь тобі подаю: так…

— Так?

Чуйкевич встав, підійшов до неї і простягнув руку.

— Значиться, згідна стати моєю?

— Дружиною, — доповіла Мотря.

Марія Федорівна терла очі рукою. Сон це чи ява? Збентежена і зворушена оповіданнями Чуйкевича, не могла перейти від смутку до втіхи. Уста ломилися, очі кліпали безрадно, лиця кривилися, аж головою вдарила об