Читати книгу - "Срібне яблуко, Анна Авілова"

  Фелікс ще не зовсім відновився після того, як зцілював землю для чергових полів. Не встиг він порадіти виконаній роботі, як фізична слабкість знову наздогнала його.

Він сів на лаві біля озера. Хотів хвилинку помилуватися качками. Тепер йому часто доводилося зупинятися для невеликого відпочинку. Він відчував себе стариганем, який не дуже швидко рухався і часом не дуже чітко висловлював свої думки. Його погляд ковзнув по вітражах замку. Цікаво вийшло — наче хтось написав його біографію у вікнах. Сонце, саме падало на вікно Джейн, де красувався корабель із бузковими вітрилами. Фелікс так хотів зайти до її кімнати, але від самої появи в Айронвуді так жодного разу й не зайшов туди. Він боявся почати згадувати її. По-справжньому згадувати. Весь час відганяв думки про неї, адже лише представивши її обличчя, він відразу хотів кинути все і відкрити портал у світ Джейн.

Фелікс перебирав у руках кулон матері. Вчора він полагодив його стулки, невідомо навіть навіщо. Просто Джейн дістала цю прикрасу для нього та колись його носила мати Фелікса. Все ж таки він був цінним. Він злився на Батька, що той лишив в кулоні той химерний портал. Та все одно Фелікс розумів, що таким чином Батько просто хотів допомогти синові.

Якраз під думки про Джейн та власне нездужання, поряд з озером з'явилася леді Карга. Дивно, що ця і так стародавня жінка примудрилася вижити під час нападу тварюк. Стара повільно шкутильгала по парку, насилу спираючись на тростину. Поділ її сукні постійно обплітав то тростину, то її старечі ноги. Вона спотикалася і невиразно лаялася собі під ніс. Король хотів піти, перш ніж жінка дійде до його лави, але чудово розумів, що й сам пересувається з її швидкістю. Ще кілька відновлених полів та леді Карга зможе без проблем його наздогнати. Нарешті, вона зрівнялася з його скромним притулком біля озера і коряво вклонилася королю. На мить Фелікс навіть подумав, що вона пройде повз, не вступаючи з ним у діалог, але стара завмерла на місці, дивлячись своїми дрібними злісними очиськами прямо на нього. Ігнорувати її далі не було сенсу.

- Так, леді Карга. Ви щось хотіли?

— Ви, дивлюся, стали у відкритому доступі для кожного, то чому б і мені не перекинутися з вами слівцем?

— Здається, ви й раніше не переймалися церемоніями та  приходили до мого особистого кабінету зі своїми проханнями.

Вона лише самовдоволено хмикнула.

— Дивлюся, у нас повіяв вітер змін, — вона повела рукою навколо себе, ніби там і справді зараз повіяв вітер. — Храм просто неба... “люди зеленої води” будуть зцілені, а тварюки з інших світів вигнані... у нас знову з'явиться рослинність... Ви так рішуче налаштовані. Чим ви там займалися у світі цієї дівчини?

— Можна сказати, що відпочивав.

— Я ще з моменту її появи знала, що вона вас зачарує і потягне за собою, — Фелікс здивовано підняв брови, ось якої фрази він точно не очікував від леді Карги. — Дивно, що ви взагалі повернулися. А чому ви не повідомили всім, що впорядковуєте все тут, навчаєте всіх працювати, тому що незабаром нас залишите?

Вона лише засміялася. Але, попри паузу, що виникла в розмові, здається, вона зовсім не збиралася йти.

— За що Джейн вам так не подобалася? — вирішив спитати Фелікс.

— А за що вона вам так не подобалася? До певного часу, звісно, — стара знову препаскудно загиготіла. — Вона ж була не така, як усі, такі люди завжди манять, завжди цікаві. Може, вона звичайнісінька у себе вдома, але для нас – дивовижна. А вам, звичайно ж, потрібна була дивовижна, тому я знала, що ви опинитеся в її світі рано чи пізно. Ну, а мені не подобалася, бо... За будь-якого свого вчинку вона могла сказати, що так усі роблять в її світі. Вона могла навіть носити чоловічі штани, хай їм грець, і говорити, що в її світі жінки їх носять.

- Але це правда.

— Я не до того, — леді Карга махнула рукою, наче відганяючи настирливу муху. — Ви ж розумієте, що вона могла б одягнути недоїдки зі столу на голову і сказати, що так у них носять. І їй це дозволили б.

— Леді Карга, я щось не зрозумів, вам завжди хотілося носити чоловічі штани та висипати недоїдки собі на голову чи вам просто хотілося робити, що завгодно, щоб вас при цьому ніхто не засудив?

— Як ви, мабуть, помітили, я хотіла б робити все, що душі завгодно, зокрема носити чоловічі штани... Коли мені було двадцять років, так-так колись і таке було, я запитала свого батька, чому жінки не можуть носити штани. Адже це зручно і тоді можна було б їздити на полювання разом з чоловіками. У відповідь він лише розсміявся і ще багато років розповідав це прохання всім своїм приятелям наче хохму. Він мені навіть не пояснив, чому відмовив, для нього це було надто очевидно. Здається, він навіть так і не зрозумів, що я питала про це цілком серйозно.

— Добре, я зрозумів, що ви не просто погана жінка, яку всі терпіти не можуть, а у вас були свої причини стати такою, але все ж таки, навіщо ви вирішили мені все це розповісти?

— Я не така погана, як ви гадаєте, — вона змовницьки помахала головою. — Ви ще дуже молоді, робіть те, що ви хочете, і не питайте у когось, чи можна це зробити. Тому що з роками можна виявити, що завжди було можна, але тепер... Тепер мені вже ні до чого чоловічі штани, — вона голосно каркнула, і мабуть, це також був її сміх.