Читати книгу - "Похорон богів"

Доброчин насамперед запитав, що діється між обома Вардами. Варда Склір ще одинадцять років тому повстав проти Василія й оголосив себе царем. Після довгих вагань Василій випустив з монастирського порубу другого Варду — Фоку, який просидів у залізних путах зо п'ять літ. Він був близьким родаком царя Никифора Фоки, якого зарізав Іоанн Цімісхій; Варда хотів помститися за родака й скинути Цімісхія, але Цімісхій захопив його в полон. Василій побоювався й Варди Фоки, який теж міг зазіхнути на царський стіл, але обидва Варди були давніми запеклими ворогами. Вони вже ганялись один за одним по Анатолійських землях не один рік, а Доля була незмінне на боці Скліра. Та коли Доброчин запитав про «обох Вард», Грек Мудролюб несподівано повідомив, що Доля нарешті відвернулась од самозваного царя.

Варда Фока розбив ущент Варду Скліра на берегах Галісу, в цьому Фоці допоміг іверійський князь — куропалат Давид, данник царя Василія. Так сказав Грек Мудролюб.

Але цю радісну новину він повідомив таким сумним голосом, аж Доброчин запитав:

— Ти наче не дуже радієш поразці Скліра?

— Фока почав каламутити анатолійських бояр.

Звістка була зовсім несподівана. Доброчин якийсь час мовчки дивився на обох архієреїв та їхнього тлумача. Настас ховав очі, й світлий князь Олевський аж тепер збагнув, чому Грек Мудролюб не хотів брати його на цю бесіду. «А базилікові цар Василій дозволив розповідати все, інакше пан базилік так би не розпатякався», — подумав Доброчин і зробив ще одне дуже важливе для себе відкриття: значить, справи Василія вельми кепські.

Він притих.

Належало чекати поступок. Восени минулого року цей же Грек Мудролюб відповів, що то небачене зухвальство — просити за скіфського архонта-язичника руку царевої сестри: багрянородної дочки й онуки багрянороднпх батька й діда. Доброчин запитав тепер навпростець, щоб перевірити власні здогади:

— Що рече Василій за свою сестру?

— Імператор віддасть принцесу Анну за Володимира, якщо Володимир охреститься й охрестить увесь полянський народ, — відповів базилік без ані найменшого вагання. Минулої осені він говорив зовсім навпаки. — й ще маєш прислати цареві Василію воїв, — докинув надміру суворим голосом грек, але ця суворість дуже нагадувала розпач. То була справжня новина.

І нараз Доброчин відчув щось подібне до розчарування. Плід дозрів і впав сам. Колись Доброчин намагався тільки так і діяти. Свого часу він узяв Новгород без меча: не проливши й краплини крові жодного свого воїна, взяв Київ і всі полянські, деревні та сіверські городи. Але то було зовсім інше.

Й ось тепер визрівав і сам падав йому до рук новий плід, але це не тішило Доброчина, хоч він виношував цю думку не один рік. З грецького царя нарешті злетіла пиха: він згодився віддати за Володимира свою багрянородну сестру, а ще ж не далі як торік відмовивсь оддати її за Оттона Третього. Й не через те, що Оттон — семирічний малюк. Він сказав сватам цього володаря Священної Римської імперії: «Негоже віддавати багрянородну за варварського царя!»

Тепер він її віддавав за варварського князя. Василій опинився між двох вогнів: знизу йому загрожував Варда Фока, згори — булгарський цар, якому Доброчин дав загалом вісім тисяч воїв, розрахувавши події на кілька років уперед. А сам раптом завагався; плід визрів і міг за першим бажанням упасти йому до рук, але чи варта чогось така легка перемога? Що вона дасть Русі? Тоді світлий князь подумав, що причина цієї легкості і є Русь. Жодна земля тепер не могла з нею змагатися. Коли б Доброчин хотів — міг би піти й стати над Царемгородом: цей очманілий від багатовікової пихи город просто впав би йому до ніг, виснажений безперервною боротьбою за царский стіл і межисобицями.

А тепер виходило так, ніби цар робить їм величезну ласку, згодившись віддати за Володимира свою дорогоцінну сестру. Ласка богорівного імператора, за яку треба цілувати носаки його червоних царських чобіт. Це здавалось просто принизливим. Колись Доброчин був сказав: «Якщо і чіпляти того клятого хреста на гриву — то лише як дань з царя, а не як милостиню!»

Нині все втратило звабу й вагу й він не знав, що скаже взавтра на Княжій думі.

МІСЯЦЯ ЦВІТНЯ

В ДЕСЯТИЙ ДЕНЬ

Коли Доброчин наступного дня поділився своїми сумнівами з думними старцями, Думу також посіли розчарування й сум. Плід здавався красним і солодким, поки лишавсь недосяжним для їхніх рук. Тепер він утратив усю привабу. Багатьох перестав спокушати навіть отой християнський закон, який міг обожествити княжу й боярську владу над холопами й ратаями, і Доброчин пошкодував за це. Про вороття назад не могло бути й мови.

Через два дні після тієї Думи у великої княгині Тсодори народився син, пологи були важкі й тривали день і дві ночі. Володимир вирішив назвати цього сипа прадавнім святим ім'ям Гліб. Доброчин пішов повіншувати небожа й застав там обох архієреїв. Грек Мудролюб тихо спитав:

— Це онук комітопула Самуїла?

— Онук царя Самуїла народився на Новий рік, пане архімандрите! — Доброчин умисне наголосив на слові «цар». — Царевого онука названо в ім'я великого князя Бориса, що охрестив булгар.

— Не доводилося чути про такого, — сказав архімандрит.

— Вельми дивно. Ваша церква назвала його «святим», а це ж наче щось подібне до маленького бога. Як же ти міг не чути про таке? — Доброчин звернувся до дідка-архієпископа: — Ти теж не чув?

Архієпископ Димитрій глянув на архімандрита, але згідливо закивав:

— Є в каноні. Святий первохреститель Борис-Михаїл. До породїллі не можна було заходити. Велика княгиня Теодора лежала після пологів ледь жива, зате голос малого княжича чувся в усіх світлицях, і тоді Доброчин подумав про те, що все нове народжується в муках. Лише в муках мусила народитися й нова Русь, як і ця нова людина, що заявляла про своє народження на цілий світ.

...Відтоді сплинуло три тижні, а сьогодні Доброчин прямував до християнської божниці на Лисій горі, яку християни київські звали Хоривом. Ішов уперше в житті. Досі обминав її десятою дорогою, як щось смердюче й бридке, а тепер ішов доброхіть і лише вряди-годи озирався. Непокоїли сторожкі погляди численних киян, які вийшли пересвідчитися, чи князі й справді надумали приймати хрест. Дума без ані найменшого захоплення постановила, щоб охрестився