Читати книгу - "Людина без властивостей. Том III"

до монастирської школи. Вона ладна була сприйняти це як своєрідну примирну жертву і як вимушену, продиктовану глибоко схованою невпевненістю спробу зробити коли-небудь протилежне тому, в чому вважаєш себе переконаним; а оскільки в будь-якій непослідовності вона відчувала щось рідне, то ця ситуація, що в неї вона сама себе й поставила, на мить видалася їй якимсь загадковим, несвідомо-сестринським повторенням. Але й цей другий побожний трепет, викликаний власною волею, також довго не тривав; очевидно, коли її душею почали опікуватися надто суворо, вона раз і назавжди втратила здатність знаходити у вірі пристань для своїх бентежних передчуттів. Бо досить було їй лише ще раз обвести очима своє оточення, як вона раптом відчула — і то з жорстокою чутливістю молодости до відстані, що відділяє безмежність учення від обмежености вчителя, ба навіть часом спокушає робити висновок, дивлячись на слугу, про його господаря, — як вона раптом відчула, що не може втриматися від сміху, оглядаючи цю оселю, де вона сиділа в добровільному полоні й на щось очікувала.

І все ж їй стало соромно за свою нерішучість, і вона мимоволі вп’ялася нігтями в дерево стільця. А найдужче тепер хотілося їй якомога скоріше — відразу, щойно цей незнайомець, який зухвало надумав її втішати, зволить постати перед нею, — кинути йому в обличчя все, що її пригнічувало. Про оту бридку оборудку із заповітом — якщо казати відверто, геть непрощенну. Про листи від Гаґауера, які огидно, мов погане дзеркало, спотворювали її образ, хоча цілком заперечувати подібність вона й не стала б. А ще, можливо, про те, що вона хотіла знищити того чоловіка, тільки, однак, не вбивати по-справжньому; і що вона, хоч і вийшла колись за нього заміж, але теж не по-справжньому, а засліплена зневагою до самої себе. В її житті були самі лишень незвичайні половинчастості; але тоді, зрештою, треба було б звести все докупи і сказати й про ті передчуття, що стосувалися їхніх з Ульріхом взаємин, а піти на таку зраду вона ж бо не могла, ніколи й нізащо! Вона була роздратована, мов дитина, яку завжди змушують розв’язувати надто складні арифметичні приклади. Чому світло, яке іноді зблискувало перед нею, щоразу так швидко гасло, мов ліхтар, що погойдується в глибокій темряві, і вона то ковтає, то випускає на волю його блимання?! У неї вже не лишилося й краплини рішучости, а на додачу до всього вона ще й пригадала, як Ульріх одного разу сказав: той, мовляв, хто шукає це світло, має подолати безодню, де нема ні дна, ні мосту. Виходить, у глибині душі він і сам не вірив у можливість того, що вони вдвох шукали? Так міркувала Аґата, і хоч засумніватися по-справжньому вона й не важилась, а проте була прикро вражена. Ніхто їй, отже, не допоможе — ніхто, крім самої безодні! І ця безодня — Бог. Ох, та що вона знає! З відразою, зневажливо оглядала вона місточки, які нібито вели в той бік, бачила смирення кімнати, набожно розвішані на стінах картинки, — все, що симулювало довірчі взаємини з ним. Вона була однаково близька й до того, щоб принизити себе, й до того, щоб із жахом відвернутися. А найдужче їй хотілося, мабуть, ще раз утекти; та, згадавши про свої постійні втечі, вона ще раз подумала про Ульріха й видалася собі «страшною боягузкою». Адже мовчання вдома було вже, мов затишшя перед бурею, і передчуття її наближення й погнало її, Аґату, сюди. Так бачила вона тепер ситуацію, і вуст її вже торкалася легенька усмішка; й нічого дивного не було в тому, що цієї хвилини на думку їй спали ще декотрі з Ульріхових висловлювань, бо одного разу він сказав: «Людина ніколи не має себе за цілковитого боягуза; але вона, чого-небудь злякавшись, утікає саме на таку відстань, на якій знову відчуває себе героєм!» Тож Аґата тут і сиділа!

44. Серйозна розмова

Цієї миті до вітальні ступив Лінднер із наміром сказати стільки ж, скільки і його гостя; та, коли вони опинились одне перед одним, усе вийшло по-іншому. Аґата відразу перейшла в наступ словами, які, на її подив, виявилися куди буденнішими, ніж це відповідало б їхній передісторії.

 — Ви, певно, пригадуєте, я просила вас дещо мені пояснити, — почала вона. — Ось я й прийшла. Я добре пам’ятаю, що ви сказали проти мого розлучення. Мабуть, я зрозуміла це відтоді навіть іще краще!

Вони сиділи за великим круглим столом, відділені одне від одного всією довжиною його діаметру. Уже першої миті, щойно Лінднер переступив поріг, Аґата після тих останніх хвилин своєї самотности відчула себе так, немовби спершу пішла під воду, але потім торкнулася ногами дна; стоячи на цьому твердому ґрунті, вона кинула слово «розлучення» як принаду, хоч їй і справді хотілося почути думку Лінднера.

І він таки відповів — майже ту ж мить:

 — Я добре розумію, чому ви вимагаєте від мене цього пояснення. Вам ціле життя нашіптували, нібито віра в надлюдське й покірність заповідям, що випливають з цієї віри, — то атрибут середньовіччя! Ви довідалися, що наука таким казочкам поклала край! Та чи впевнені ви в тому, що так воно й є насправді?!

Аґата, на власний подив, завважила, що мало не на кожному третьому слові губи його під ріденькими вусиками аґресивно випиналися. Вона нічого не відповіла.

 — Чи ви про це замислювалися? — суворо провадив Лінднер. — Чи знаєте ви, яка сила-силенна запитань насправді з цим пов’язана? Я бачу: ви не маєте про них уявлення! Але ви вмієте відмахнутися від цього чудовим жестом, навіть не здогадуючись, либонь, що дієте просто з примусу чужої волі!

Лінднер наразився на небезпеку. Лишалося нез’ясованим, яких нашіптувачів він мав на увазі. Він відчував, що вже не може зупинитись. Мова його нагадувала довгий тунель, який він прорив у горі, щоб на другому її боці накинутися на поняття «побрехеньки вільнодумних чоловіків», що хизувалося там у хвалькуватому світлі. Лінднер не мав на увазі ні Ульріха, ні Гаґауера, а мав на увазі обох; він мав на увазі всіх.

 — І навіть якби ви замислились, — вигукнув він, сміливо підвищуючи голос, — і були переконані цими фальшивими вченнями в тому, що тіло — не що інше, як система мертвих корпускул, душа — гра залоз, а суспільство — торба механіко-економічних законів… І навіть якби воно так і було —