Читати книгу - "Загальна теорія держави і права: [Підручник для студентів юридичних вищих навчальних закладів]"

У деяких випадках наступність ототожнюється з повторюваністю. Повторюваність — це повернення через деякий проміжок часу того, що вже було втрачено на попередніх етапах правової системи суспільства. Ззовні вона виглядає як наступність, коли сприймаються цінності права, що вже були втрачені власною державою. При наступності це новий якісний стан того, що було втрачено на попередніх етапах розвитку держави, повернення до якого зумовлено прогресивним правовим досвідом. Точніше сказати, це повернення до власних традицій.

Поняття «правонаступництво» та «наступність у праві» — взаємопов’язані, але не є тотожними. Правонаступництво і наступність у праві виступають як відносно самостійні юридичні категорії. Право- наступництво — передання прав і обов’язків від одного суб’єкта іншому (права і обов’язки залишаються, змінюється тільки суб’єкт правових відносин), а наступність — сприйняття норм права та інших елементів правової системи в процесі її розвитку і оновлення.

§ 4. Становлення та розвиток правової системи України

Українська національна правова система формувалася у складних умовах. Це пов’язане як з відсутністю державної незалежності протягом значних періодів своєї історії, так і з геополітичним положенням України та пов’язаним з цим ідеологічним впливом на українське суспільство досить протилежних за змістом європейських та східних концепцій.

Розвиток національної правової системи можна поділити на два періоди: до здобуття незалежності та після здобуття незалежності. Відлік часу формування української правової системи починається зі звичаєвого права Київської Русі, його подальшого розвитку в період Гетьманщини, існування Української Народної Республіки та Української радянської соціалістичної республіки.

На другому етапі після здобуття незалежності в 1991 р. розпочалося формування самостійної правової системи, що стало одним із проявів народного та державного суверенітету, спрямованим на задоволення інтересів українського суспільства. Акт проголошення незалежності України від 24 серпня 1991 р. обґрунтував утворення самостійної Української держави, зокрема, продовженням тисячолітньої традиції державотворення в Україні.

Під час існування у складі СРСР Україна належала до соціалістичної правової сім’ї. Проблема віднесення правових систем постсоціалістичних країн до певної правової сім’ї є питанням сучасної наукової дискусії. Різні концепції, що оцінюють статус національної правової системи після здобуття незалежності, можна поділити на декілька головних напрямків.

1. Належність до романо-германської правової сім’ї. Прихильники цієї концепції виходять з того, що історично вітчизняна правова система, починаючи з дореволюційних часів, належить до романо- германської правової сім’ї. Її основні риси формувалися під впливом європейської юридичної науки, система права розвивалася на основі рецепції римського права, основним джерелом права визнається нормативно-правовий акт, законодавство кодифіковане. Радянський період історії розглядається як тимчасовий відхід від романо-германської сім’ї, а сучасний — як позбавлення соціалістичних рис та повернення в лоно європейського права.

2. Належність до слов’янської правової сім’ї. Деякі науковці обґрунтовують необхідність визнання формування після розпаду соціалістичної сім’ї на її базі самостійної слов’янської (євразійської) правової сім’ї, до якої відносять правові системи України, Бєларусі, Росії та інших східноєвропейських держав. Стрижневою у цій сім’ї визнається правова система Росії, яка, на думку деяких авторів, має самодостатній та незалежний від інших правових сімей характер. Зокрема, її характеризують специфічна правосвідомість, відповідно до якої пріоритет надається захисту переважно публічних, а не індивідуальних інтересів, позитивістське сприйняття права, нерозвинута правова культура, особливе правозастосування — широке використання інших соціальних норм для регулювання суспільних відносин, недовіра й ігнорування державних юридичних структур та ін.

3. Утворення на основі соціалістичної правової сім’ї трьох окремих систем, які тяжіють до різних правових сімей. Зокрема, прибалтійські країни (Латвія, Литва, Естонія) найбільш рішуче позбавляються наслідків радянського періоду та у правовому розвитку зорієнтовані не на інші пострадянські держави, а на північноєвропейські країни, які іноді об’єднують у окрему скандинавську правову сім’ю. Російська правова система намагається розвиватися самостійним шляхом, який передбачає інтеграцію окремих елементів радянської системи з сучасними правовими інститутами. Водночас для цієї системи є характерним дуже обмежене використання іноземного правового досвіду. Все це дозволяє дійти висновку про поступове формування на основі правових систем Росії та деяких інших країн (Бєларусі, Казахстану тощо) окремої євразійської правової сім’ї. Україна у правовому розвитку зорієнтована на романо-германську правову сім’ю, класичне європейське право. Водночас риси, що їх набула національна правова система, як ї системи інших постсоціалістичних східноєвропейських держав, роблять необхідним їх виділення в окрему (східноєвропейську) групу, яка розвивається у межах романо-германського права.

Аналіз сучасної національної правової системи дозволяє констатувати, що зараз не існує істотних відмінностей від континентального права ні за способами створення правових норм, ні за способами їх систематизації, ні за способами їх тлумачення, ні за способами їх використання у правозастосовній практиці. Суттєвих змін зазнає право- розуміння: офіційно визнано ідею верховенства права, природності прав людини та їх пріоритету щодо держави, правової, соціальної, демократичної держави, поділу права на публічне і приватне, непорушності приватної власності, що є характерним для європейської правової традиції. Отже, найбільш обґрунтованою є наукова позиція, відповідно до якої правова система України разом з іншими постсоціалістичними східноєвропейськими державами перебуває у стані повернення до романо-германської правової сім’ї. Разом з тим необхідність урахування історично набутих відмінностей все ж дозволяє виділити східноєвропейські країни в окрему групу в межах романо-германської правової сім’ї.

Відповідь на запитання, до якої правової сім’ї належить Україна, залежить також від здійснюваної у державі правової політики, яка відображається у прийнятих політико-правових рішеннях, законодавстві, задекларованих правових цінностях, напрямках професійної підготовки юристів тощо. Правова політика нашої держави дає змогу зробити однозначний висновок про європейський вибір України.

Україна стала повноправним членом Ради Європи в 1995 р., прийнявши Закон «Про приєднання до Статуту Ради Європи». Наша держава прийняла на себе зобов’язання підписати і ратифікувати низку міжнародно-правових угод та конвенції, а також реформувати відповідно до європейських принципів національну правову систему. Протягом десятиріччя Україна виконала взяті на себе зобов’язання, зокрема ратифікувала Європейську хартію місцевого самоврядування, Рамкову конвенцію про захист національних меншин, Конвенцію про взаємну допомогу в кримінальних справах. Прийнято десятки нових законодавчих актів, зокрема нову Конституцію України, Цивільний та Кримінальний кодекси, Закон України «Про політичні партії» та ін. Відповідно до принципів Ради Європи було скасовано смертну кару. Значного реформування зазнали судова і правоохоронна системи. Велике значення для реформування національної правової системи має діяльність Європейського суду з прав людини, юрисдикція якого поширюється й на Україну. Згідно із Законом України від 23 лютого 2006 р. «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» національні суди зобов’язані застосовувати при розгляді справ практику Європейського суду як джерело права, тобто визнано прецедентний характер його рішень.

Однією зі стратегічних цілей України є приєднання до Європейського Союзу. Так, ще 14 червня 1994