Читати книгу - "Iсторичнi есе. Том 2"

як Солженіцин і Сахаров. Пересічний інтелектуальний рівень писань українських дисидентів нижчий, а поле зору - вужче, незважаючи на деякі дуже поважні інтелектуальні досягнення, такі, як твори Івана Дзюби, Гелія Снєгірьова, Михайла Осадчого, Леоніда Плюща, Юрія Бадзя, Василя Лісового та декількох інших. Цей стан справ відбиває загальний провінціоналізм сучасного культурного життя України: брак контактів із зовнішнім світом, недостатнє знання іноземних мов і обмежений доступ до нерадянських книг. До того ж через постійні переслідування, спрямовані у першу чергу проти провідних верств українського суспільства, сучасна українська інтелігенція соціологічно дуже молода й тому культурно незріла. Вивчаючи родинні корені українських дисидентів, бачимо, що в більшості випадків вони є інтелектуалами першого покоління. Це створює культурний бар’єр, що його важко подолати навіть обдарованим особистостям.

“Економічні монологи” Миколи Руденка можуть правити за ілюстрацію до вищенаведених зауважень[415]. Руденко, можливо, найтиповіший український дисидент. Син шахтаря з Донецького басейну, член компартії з юних років, відзначений нагородами ветеран Радянської Армії й інвалід війни, пізніше популярний письменник, редактор київського літературного журналу “Дніпро”, секретар партійної організації Спілки письменників України і нарешті, член Української Гельсінської групи, засуджений 1977 р. до семи років ув’язнення та п’яти років заслання. Перша частина Руденкової книжки - зворушлива автобіографічна розповідь про те, як він перетворився з апаратника на дисидента. Друга частина - це критика марксистської економічної теорії, і вона читається так, ніби її написав інтелектуальний Робінзон Крузо. Наприклад, Руденко коментує теорію вартості Маркса, не маючи ані найменшого уявлення, що цю тему економісти розглядають протягом останніх ста років, і їхні дискусії породили гору наукової літератури. Дивуєшся, які причини такого прикрого незнання. Інше враження справляє закінчення книжка Руденко пропонує практичні заходи для виходу з кризи, в якій опинилась економіка Радянського Союзу. Він пропонує повернутися до нової економічної політики 1920-х років, тобто відновити ринкові відносини і вивільнити приватну ініціативу. Ці слушні рекомендації виходять не з наївних Руденкових теоретизувань, а з його особистих спостережень і здорового глузду. Їх підтримав і автор передмови до книжки, член Української Гельсінської групи Петро Григоренко.

На завершення спитаймо себе: які шанси має українське дисидентство перетворитися з руху ідей (писання та розповсюдження самвидавчої літератури, листи протесту до властей, “підривні” розмови та листування) на реальну політичну силу? Тут ми залишаємо терен минулого й сучасного, який можна досліджувати емпірично. Історики неохоче беруться за прогнозування тому, що вони свідомі того, яку велику роль відіграє випадок у людських справах. Проте можна наважитися на певні обережні передбачення, остерігаючись при цьому видавати бажане за дійсне.

Точне число українських дисидентів невідоме, але в усякому разі воно мізерне проти п’ятдесятимільйонного населення України. Богдан Кравченко склав список із 975 осіб, знаних як учасники дисидентського руху в країні між 1960 і 1972 роками[416].{112} Українська Гельсінська група налічувала 37 членів[417]. Невелике число компенсується наполегливістю дисидентського руху, який далі веде боротьбу за самоутвердження, незважаючи на величезні перешкоди, а також тією обставиною, що в цьому русі представлені різні професійні групи й усі географічні регіони України - від Закарпаття до Донбасу та від Харкова до Одеси. Як уже відзначалося, маємо право твердити, що потенційно українська опозиція має широке коло підтримки. Але ті потенційні сили знеруховлені системою, в якій немає виходу для самостійної громадської активності, спілкування між індивідами зведено до мінімуму й усе суспільство стримують страх і загальний нагляд - хто виступає на крок із лави, наражає себе на негайну кару.

Аби здолати цю безвихідь, перший імпульс, очевидно, має прийти ззовні, наприклад, у формі боротьби за владу серед кремлівської олігархії або великої невдачі Радянського Союзу у відносинах з іншими країнами соціалістичного блоку. Другим кроком буде утворення організаційних структур, здатних звести воєдино розрізнені нині сили народного невдоволення. Видається вірогідним, що така структура спочатку становитиме не окрему політичну партію, а радше асоціації, що представлятимуть соціальні інтереси різних верств суспільства. Деякі пробні кроки в цьому напрямку вже були. Так, 1977 р. шахтар із Донбасу Володимир Клебанов зорганізував незалежну профспілку, яка перед її придушенням налічувала у своїх лавах декілька сотень робітників[418]. У листопаді 1980 р. ув’язнений київський робітник Микола Погиба розіслав відкритий лист, у якому закликав до створення вільних профспілок за польським взірцем[419]. За сприятливих обставин такі тенденції можуть легко наростати, оскільки в Радянському Союзі є велике соціально-економічне невдоволення, яке на Україні та в інших неросійських республіках доповнюється ще й національним.

Неможливо передбачити, коли і як ці можливості стануть реальністю. Проте підтверджена фактами значущість українських дисидентів не викликає сумнівів. Жертовність цих хоробрих чоловіків і жінок свідчить про незламний дух української нації. Їхня боротьба за людські й національні права узгоджується з тенденцією світового загальнолюдського поступу в дусі свободи. Українські дисиденти вірять, що правда свободи переможе. Тим, кому пощастило жити у вільних країнах, не личить вірити менше.

НАЦІОНАЛІЗМ І ТОТАЛІТАРИЗМ{113}

(ВІДПОВІДЬ М. ПРОКОПОВІ)

У зв’язку з критичними зауваженнями д-ра Мирослава Прокопа{114} мушу передусім вияснити, що в моїй статті, присвяченій політичній думці сучасних українських підрадянських дисидентів, я не ставив собі за завдання вичерпно розглянути теорію і практику українського націоналістичного руху міжвоєнного, воєнного та післявоєнного періодів. Це окрема велика тема, що не входила в програму даної праці. У статті так і було сказано: “Тут не місце для обговорення генези й розвитку українського комунізму та інтегрального націоналізму (фашизму)”. Проблему українських тоталітарних течій, комунізму й націоналізму, порушено в статті тільки побіжно, на марґінесі інших справ. Таким чином, характеризуючи націоналістичний табір кількома загальними штрихами, я не мав потреби ані можливости зупинятися на деталях і нюансах.

Мені приємно ствердити, що Прокопова оцінка ідейного обличчя націоналістичного руху до 1941 року близька до моєї. Він пише: “У програмах [Організації Українських Націоналістів] з 1929, 1939 і 1941 років знаходяться елементи монопартійности, диктатури та вождівства”. Це важливе признання, що його варто затямити Але, на мою думку, д-р Прокоп не йде тут досить далеко. Суть справи не в окремих “елементах програми” ОУН, але в цілій суспільній природі націоналістичного руху, яка була виразно тоталітарна та співзвучна з фашистськими течіями, що в тому часі ширилися в багатьох європейських країнах.

Д-р Прокоп закидає мені, що я не взяв до уваги змін, які наступили в ОУН (мова про її “бандерівську” або “революційну” фракцію) після 1941 року та які, мовляв, перетворили її природу з тоталітарної на демократичну. Постараюся відповісти на