Читати книгу - "Піти й не повернутися"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Доведеться поки що стовбичити тут, — зупинившись, сказав він і подивився в широкі, з обірваними завісами ворота. — Тільки наглядати треба, а то…
Зоська зрозуміла і теж спинилася, глянувши у повітряний простір поля. Поле перед хлівом було пусте з ледве помітним звідси слідом саней на дорозі; у ворота дув сирий пронизливий вітер; сипкий сніг, що випав уночі, скрізь осів і підтавав. Чагарник біля хліва дуже чорнів на його білизні; з товстого гілля береста все падав додолу сніг. Там десь на верховітті, якого не видно було із хліва, голосно каркали ворони.
— Стихни, зараза! — сказав Антон і подумав, що ворони можуть видати. Піднявши з-під стіни уламок лати, він ступив крок за ворота і замахнувся на воронячу зграю, що обліпила берест. Ворони одна за одною позіскакували з гілля і полетіли кудись за Котру.
— Зосю, — сказав Антон, повернувшись до хліва. Зоська, все ще бліда, уважно подивилася на нього, і в цьому її погляді була безвихідь самоти. — Зосю! Ти розумієш наше становище? — сказав Антон, вдивляючись у її голубі, василькові очі.
— Ну, розумію, — тихо відповіла дівчина.
— Ні, ти не розумієш. — Якщо дійсно Сталінград узятий, то… Війні буде кінець. Чи вони помиряться, чи… Росії ж нічого не лишається. Сибір? Але що в тому Сибіру? Німці й зайшли он куди, за Москву. Ти розумієш?
— Я розумію, — як і раніше, тихо сказала Зоська.
— До чого ж ми досидимося в своїй Липичанці? Вони ж із собаками нас переловлять. Якщо ми до того з голоду не пропадем.
Зоська трохи відвернулася од нього і самотньо дивилася з воріт у хмарну далечінь широкого поля з сизою смужкою лісу на горизонті.
— Може, й так, — невесело озвалася вона.
— Так от, малеча! У тебе в Скіделі мати, у мене там, я казав тобі, начальник поліції Копицький, мій землячок із Борисівщини. Він має нам допомогти. Давай залишимося в тебе. Будемо жити, як люди, як чоловік і жінка. Я ж покохав тебе, Зосько.
Здається, він сказав усе, обережно обняв її за плече і пригорнув до себе, не відчувши, однак, її зустрічного руху. Зоська, наче їй стало погано, ні жестом, ні рухом не виказувала ні своїх радощів, ні незгоди. Вона ніби заклякла в його руках, і він тихо, як міг, лагідно окликнув:
— Зосько!
— Ну, — зітхнувши, озвалася вона. — Ти пожартував? Пожартував, правда ж? — І відвернулася, делікатно, але настійливо звільняючись од його рук.
— Анітрохи. Я цілком серйозно.
Вона ступила три великих кроки і стала біля ворітниці, все поглядаючи в поле. Антон знову поривчасто обняв її ззаду й легенько поцілував у щічку.
— Не треба, Антоне.
— Ну як же! Я ж кохаю тебе.
— За це дякую. Але… Те, що ти пропонуєш, в інший час було б моїм щастям. Але тепер…
— Ну, а що тепер?
— А тепер це підлість. Якщо не більше.
— Дивачка! — сказав той, відчуваючи, що вже нервує. — Ти наслухалася пропаганди… А не подумала, крім того, про свою матір? Що з нею буде?
— Не знаю, що буде, Антоне, — якимось чужим, тремтячим голосом відповіла Зоська. — Але в такий час тікати із загону… Знаєш, так навіть жартувати не слід. Це надто страшно.
— А я тобі кажу: саме час. У загоні лишатися не можна.
— Час справді тяжкий. І тому втікати — це зрада. Це ти сказав не обдумавши.
— Ні, я все добре обдумав. Я хочу уберегти тебе і твою матір, і себе, звичайно. Інакше, сама розумієш, ми всі пропадемо. Як оті он, — кивнув він у дальній кінець хліва.
— Що ж, може бути, — погодилася Зоська, вдруге заганяючи його в тупик. Він більше за все боявся, що вона не зрозуміє його доводів, а вона, виявляється, доводи сприймала одразу, але ніяк не могла сприйняти висновків, що логічно виникали з цих доводів.
— Може бути, може бути! — почав злитись Антон. — Так що ж ти хочеш? Загинути? Може, тобі життя набридло?
Зоська зітхнула, повернулася до нього обличчям, узялася за великий гудзик на його кожусі.
— Антоне, ти розумієш… Кому жити не хочеться? Я ж зовсім не жила ще, можна сказати. Але що ж ти пропонуєш? Іти до фашистів? Що ж це таке? Це гірше, аніж навіть смерть. Тут треба втратити совість. Вони ж чума двадцятого століття. Проти них увесь світ. З ними неможливо жити, вони ж звірі.
— Ну, це дивлячись для кого звірі. Коли з ними по-доброму…
— Ти жартуєш: по-доброму! Вони он скільки перебили і тих, хто з ними по-доброму і по-дурному, і тих, хто ніяк. Люди для них — скотина на забій, а не люди.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Піти й не повернутися», після закриття браузера.