Читати книгу - "Жінка в пісках"

— Сидіти цілий день заради п’яти машин — це ж невигідно.

— А яка з мене користь удома? Тільки можу сьорбати чай і стирчати перед телевізором...

— Не роздумуйте, беріть, коли даю.

Старий вдавано байдужим рухом руки, наче обтягнутої зміїною шкурою, загрібає, мабуть, незайвий випадковий заробіток і каже:

— Крім того, цілими днями пустує вісім місць постійних клієнтів, тож спільно з ними я пускаю їх в оборот — віддаю випадковим. Непогана робота для людини пенсійного віку. Від ревматизму ледве ноги тягну, а так хоч на куриво зароблю...

— Та все одно машин стоїть багато. Майже стільки, як учора. Мабуть, постійних клієнтів?

— Оті два ряди — всі постійні.

— Дивно... Поблизу не видно нібито нічого, схожого на контору... А стільки машин постійних клієнтів залишено на день...

Здається, я зачепив старого за живе. І так малорухливе його обличчя наче задубіло, як стара гума.

— Мабуть, тому що тут дешевше,— промимрив він.

— А може, автостоянкою користуються ділові люди, яким автомобілі потрібні лише ввечері?

— Не знаю. Це не мій клопіт.

— Ну, а чоловіка на фотокартці теж не знаєте?

Я беру фотознімок і, вклавши у записник, ховаю до кишені. Відразу обличчя старого стає спокійним. У хвилину такого розслаблення я нападаю на нього ще раз:

— Невже так боїтесь господаря кав’ярні? — Сухі зморшкуваті повіки старого піднялись, і я побачив їхні запалені червоні краї.— Вам нічого турбуватися. Все одно він уже побачив, що я забалакався з вами. Коли запитає, скажете, що, мовляв, морочив вам голову фотографією чоловіка, якого й у вічі не бачили... То, може, все-таки хоч з лиця його знаєте?

— Я ж вам казав: не знаю! — Старий роздратовано вдарив коміксом об коліно. Судячи з його серйозного вигляду, він каже правду. Між розповіддю покійного клієнтчиного брата, битої шельми, і тим, що сказав старий,— велика різниця.— Та хіба я можу запам’ятати всіх, кого бачив?

— Гаразд, ось іще двісті ієн... разом буде кругла тисяча... За добрі гроші й розмова має бути успішна.— Ловлю злий погляд старого і, спершись ліктями об дошку коло віконця, кидаю дві монети по сто ієн у ковдру на його колінах.— Нікому не скажу, що ви взяли тисячу ієн... Все залишиться між нами... Ну, кажіть мерщій!

— Що?

— Хто мовчки бере тисячу ієн, має що сказати.

— А хіба ви самі не дали?

— Господар «Камелії» стежить! Гадаєте, він повірить, що я задурно віддав вам тисячу ієн?

— Я їх поверну. Якщо поверну, то нічого не буде.

— Будьте розважні! Що за люди ставлять тут машини? З ваших слів я зрозумів, що вони не мешкають поблизу...

— Та годі вам! Хто таке казав? Хіба ви самі не ставили тут свого автомобіля?

— Я маю на увазі постійних клієнтів. Якщо це люди із сусідніх крамниць, що не мають своїх гаражів, то в цьому нема нічого дивного. Однак ви, як чесна людина, не знали, що мені відповісти. Сказали, що не можете запам’ятати всіх, кого бачили. А це свідчить, що ваші так звані постійні клієнти не зовсім постійні. Справді, коли добре придивитися, то можна помітити, що сьогодні тут інші автомобілі, ніж учора, хіба ні?

— Ви...— нібито стримуючи напад кашлю, старий ледь розбірливо додав: — Ви не з поліції?

— Годі вам! Хіба агент поліції заплатив би першій-ліпшій людині за таємну інформацію? А крім того, тисяча ієн чайових — це вже справжня кримінальна справа.

— Ніяка це не справа... Дякувати господареві «Камелії», можу іноді на коня поставити і в патінко пограти... Старість... поки самі не постарієте, не зрозумієте, що це таке... Навіть онуки слідом за невісткою прямо в очі обзивають мене брудним дідуганом...

— Я не зроблю нічого, що могло б вам зашкодити. Обіцяю.

— Що вас цікавить?

— Я шукаю чоловіка, про якого вже казав.

— І вчора сюди приходив один, питав те саме... ага, начебто ваш знайомий?.. Справді, тут бувають різні люди, і багато хто не хоче, щоб його знали на ім’я чи хоч би в обличчя... У мене вже двічі був удар, ослаб на голову і, як самі бачите, став балакучий... Ось тому до облич не приглядаюсь та й імен не запам’ятовую...

— Якщо самі не знаєте, то хоч підкажіть, у кого можна розпитати?

Немов перелякана, загнана в кут миша, старий занепокоєно позирав то на мене, то на чорне вікно в кав’ярні «Камелія», то на пропалену дірку в ковдрі; потім закашляв, вийняв з-під ковдри руки, потер долоні, висякав носа, витер пальцем око і, плямкаючи язиком, промимрив:

— Гаразд, приїдьте десь о сьомій ранку, як хочете...

— Ніби випадково?..

— Ага, випадково...

Того самого дня, о 12 годині 6 хвилин. Завітав