Читати книгу - "Твори у дванадцяти томах. Том сьомий"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
«Акціонерна компанія селища Тра-Ля-Ля підбиває свій баланс на стіні. Це її перший і останній баланс.
Кожен акціонер, що відмовляється пожертвувати десять доларів Доусонському міському шпиталеві, може одержати назад свої десять доларів, звернувшись особисто до Паливоди Чарлі; в разі відмови з боку останнього може одержати вже напевно, звернувшись до Смока Беллю.
Залишилася решта, 7126 акцій. Ці акції, що належать Смокові Беллю й Джекові Куцому, не варті нічого, і їх може одержати задарма й на першу ж вимогу будь-який мешканець Доусона, котрий бажає перемінити місце проживання і знайти тишу й самотність у селищі Тра-Ля-Ля.
(Примітка: Тишу й самотність гарантуємо в селищі Тра-Ля-Ля навік-віків).
Підписи: Смок Беллю, голова
Джек Куций, секретар».
ДИВО ЖІНОЧОЇ ДУШІ
І
— І все одно, я бачу, тебе зовсім не пориває женитися, — зауважив Куций, повертаючись до розмови, що урвалася кілька хвилин тому.
Смок не озвався. Він саме перекинув собаку гориніж у сніг і, присівши на край спального хутра, уважно оглядав йому лапи, не звертаючи уваги на грізне гарчання. Куций перевернув мокасин, що, густо паруючи, сушився на кілку біля багаття, пильно зиркнув на товариша і повів далі:
— Подивись-но на північне сяйво. Як воно міниться, га? Достоту, мов та вередлива жіночка, якій усе недогода.
Жінка хоч би й найкраща, то вередлива, або й зовсім дурна. І всі вони — котячої породи, геть усі до 'дної — і маленькі, й великі, і вродливі, і бридкі. А вже як учепиться котра за чоловіком, то легше втекти від голодного лева чи рикучої гієни.
І знов слова Куцого лишилися без відповіді. Смок ударив собаку, що спробував хапнути його зубами за руку, й далі оглядав зранені, закривавлені лапи.
— Ха! — провадив своєї Куций. — Хіба ж я не міг би оженитись, якби схотів? Та мене б, либонь, і проти моєї волі обкрутили б, якби я в ліс не тікав. Сказати тобі, Смоку, що мене завжди рятувало? Ноги. Я щоразу ноги на плечі і ходу! Хотів би я бачити ту спідницю, що годна була б мене наздогнати!
Смок відпустив собаку й теж перевернув на кілках свої розпарені мокасини.
— Доведеться, певно, завтра тут просидіти і пошити для собак мокасини, — сказав він нарешті. — Ця ламка крига зовсім покалічила їм лапи.
— Ні, затримуватися нам не можна, — відказав Куций. — Бо ми вже не маємо харчів і назад доїхати. Коли цими днями не натрапимо на слід оленів чи отих самих білих індіян, доведеться пожерти собак разом з їхніми покаліченими лапами. Та й, до речі, хто їх узагалі бачив — тих білих індіян? То все лиш чутки. Як може індіянин бути білим? Це все одно, що назвати білим чорного. Ні, Смоку, завтра нам треба їхати далі. В цій околиці дичина ніби вимерла. Ти ж сам знаєш, ми вже тиждень навіть заячого сліду не бачили. Ні, треба вибиратися з цієї мертвеччини кудись, де є живе м'ясиво.
— Але, перепочивши день і маючи мокасини на лапах, вони бігатимуть куди прудкіше, — сказав Смок. — Ти, як будеш на якому-небудь невисокому перевалі, добре роздивись довкола. Бо вже десь тут недалеко мусить починатися ота пагориста рівнина, про яку казав Лаперль.
— Ха! Таж він проходив тут десять років тому, і він сам каже, що тоді одурів з голоду й не знав до пуття, що йому верзеться. Пам'ятаєш, він розповідав, ніби над горами маяли величезні прапори? Таке тільки несповна розуму примаритися може. А щодо білих індіян, то він їх ніколи не бачив — лише чув про них від Ентона. А цей Ентон врізав дуба ще за два роки перед тим, як ми з тобою приїхали на Аляску. Ну, а вилізти на перевал та роздивитися — чом би й ні. Завтра вилізу. Може, лось на очі навернеться. А тепер лягаймо хіба спати.
II
Весь ранок Смок просидів біля багаття — шив собакам мокасини й лагодив упряж. Опівдні він зготував обід на двох, з'їв свою пайку й почав виглядати Куцого. А за годину став на плетені лижви й рушив товаришевими слідами. Сліди вели вгору річищем струмка, а потім дном вузької ущелини, яка несподівано вивела його на широке лосяче пасовище. Але жоден лось не бував тут з осені, відколи випав перший сніг. Сліди від лижв Куцого перетинали долину і збігали на невисокий перевал. Видобувшись на самий хребет, Смок зупинився. Сліди йшли далі вниз. За милю звідси, понад берегом нового струмка, починався обрідний ялиновий ліс, і сліди Куцого, очевидно, зникали між деревами. Смок глянув на годинника, згадав близький присмерк, собак і табір, і вирішив, що далі йти не має права. Та перше ніж завернути назад, він уважно розглянувся. На сході в небо впиралися зубчастими гостряками засніжені верхів'я Скелястих гір. Згромаджені в цілу систему, гірські хребти тяглися на північний захід, перепиняючи шлях до рівнини, що про неї розповідав Лаперль. Гори немовби змовилися не пропускати мандрівників, приневолюючи їх завертати на захід, до Юкону. Смок подумав, що, мабуть, чимало людей уже приходило сюди і відступало перед цим грізним видовищем. Щоправда, Лаперль не відступив, але ж він перейшов через Скелясті гори зі сходу.
До глибокої ночі Смок підкидав дрова у велике багаття, щоб Куций міг здалеку його побачити. Встав він перед світом, навантажив санки, запряг собак і, тільки почало розвиднятися, вирушив на пошуки. У вузькій ущелині передовик запрягу нашорошив уха й заскавучав. А трохи згодом Смок побачив шістьох індіян, що йшли йому назустріч. Вони були без собак і несли тільки легкі клунки за плечима. Індіянн оточили Смока — і те, що сталося по тому, вкрай його спантеличило. Найперше — вони його явно шукали. Далі з'ясувалося, що вони не розуміють жодної
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Твори у дванадцяти томах. Том сьомий», після закриття браузера.