read-books.club » Сучасна проза » Атлант розправив плечі. Частина третя. А є А 📚 - Українською

Читати книгу - "Атлант розправив плечі. Частина третя. А є А"

160
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Атлант розправив плечі. Частина третя. А є А" автора Айн Ренд. Жанр книги: Сучасна проза. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 157 158 159 ... 196
Перейти на сторінку:
не повинні у це вірити, правда? — закричав Джеймс Таґґарт, майже загрозливо висовуючи обличчя вперед, у бік містера Томсона.

— Правда? — Таґґартове лице було перекошене, риси розпливлись, між носом і губами виблискували вусики з крапель поту.

— Збав оберти, — сказав містер Томсон, трохи від нього відсовуючись.

— Ми не повинні в це вірити! — голос Таґґарта лунав глухо і наполегливо, наче він щосили прагнув не виходити з трансу. — Такого ніхто ще досі не казав! Тільки він! Ми не повинні йому вірити!

— Спокійніше, — мовив містер Томсон.

— Чому він такий самовпевнений? Хто він такий, щоб іти проти цілого світу, проти всього, що проповідували століттями? Хто він такий, щоб знати? Ніхто не може бути впевнений! Ніхто не знає, що правильно! Немає ніякого «правильно»!

— Замовкни! — закричав містер Томсон. — Що ти намагаєшся…

Його перебив грім з динаміків: це несподівано зазвучав військовий марш, який обірвався три години тому. Чути було знайоме скреготання студійного запису. Присутні не відразу усвідомили, що сталось: їх приголомшили радісні, важкі акорди, що порушили тишу. Вони здавалися такими гротескно недоречними, наче радощі недоумка. Програмний директор радіостанції бездумно виконав наказ: радіо ніколи не має мовчати.

— Скажіть, нехай припинять це! — заверещав Веслі Моуч, зриваючись на рівні. — Публіка подумає, що ми схвалили цю промову!

— Клятий дурню! — закричав містер Томсон. — А ти хочеш, щоб публіка думала, ніби ми її не схвалювали?

Моуч закусив язика і зиркнув на містера Томсона захопленим поглядом, яким аматор дивиться на майстра справи.

— Продовжуйте звичну трансляцію! — наказав містер Томсон. — Скажіть, нехай ставлять програми, які там у них були заплановані на цю годину! Не треба жодних спеціальних оголошень, жодних пояснень! Скажіть, нехай поводяться, наче нічого не сталось!

Півдесятка інспекторів з питань моралі кинулися до телефонів.

— Заткніть пельки коментаторам! Не дозволяйте їм коментувати! Передайте у всі станції країни! Нехай публіка нічого не знає! Нехай не думають, що ми стурбовані! Нехай не думають, що це важливо!

— Ні! — закричав Юджин Лоусон. — Ні, ні, ні! Ми не можемо створювати враження, що схвалюємо цю промову! Це жахливо, жахливо, жахливо!

Лоусон не розплакався, але його голос лунав нікчемно: він захлинався і схлипував від безсилої люті.

— А хто сказав щось про схвалення? — заревів містер Томсон.

— Це жахливо! Це аморально! Це егоїстично, безсердечно, безжально! Це була найстрахітливіша промова у світі! Люди почнуть вимагати щастя!

— Це лише промова, — не дуже впевнено мовив містер Томсон.

— Мені здається, — непевно і запопадливо озвався Чік Моррісон, — що люди шляхетнішого, духовного складу… Ну, ви розумієте, про що я… Люди з містичними осяяннями, — він замовк, наче чекаючи, що зараз хтось дасть йому ляпаса, але нічого такого не сталося, тому він уже впевненіше повторив: — Так, із містичними осяяннями… не повірять цій промові. Зрештою, логіка — це ще не все.

— Робітники теж не повірять, — ще запопадливіше докинув Тінкі Голловей. — Не було схоже, що він друг робітників.

— Наші жінки теж не поведуться, — мовила Емма Чалмерс. — Це ж доведений факт: жінки не керуються розумом. У жінок тонші почуття. Ви можете розраховувати на жінок.

— Та й на науковців можете розраховувати, — сказав доктор Саймон Прітчетт. Натовп раптом посунув наперед, кожен квапився висловитися, ніби всі нарешті знайшли тему, з якою здатні були впоратися. — Науковцям доступно більше, ніж віра в розум. Його не назвеш другом науковців.

— Та він узагалі нікому не друг, — сказав Веслі Моуч, повернувши собі подобу впевненості від цього раптового відкриття, — крім великого бізнесу, мабуть.

— Ні! — нажахано закричав містер Моуен. — Ні! Не обвинувачуйте нас! Не кажіть такого! Я не дозволю вам таке говорити!

— Що?

— Що… що… що цей хтось — друг бізнесу!

— Не треба метушитися через цю промову, — сказав доктор Флойд Ферріс. — Це було занадто інтелектуально. Занадто інтелектуально, як на простих людей. Це не матиме впливу. Люди тупі, щоб це зрозуміти.

— Ага, — з надією мугикнув Моуч, — так і є.

— По-перше, — підбадьорений, продовжив доктор Ферріс, — люди не вміють думати. По-друге, не хочуть.

— По-третє, — втрутився Фред Кіннан, — вони не хочуть померти з голоду. І що ви пропонуєте з цим робити?

Запала така тиша, ніби всі попередні мовці намагалися відтягнути час, щоб ці слова не пролунали. Ніхто не відповів, тільки голови глибше втягнулись у плечі, й постаті збилися в густішу юрбу, наче на них тиснув порожній простір студії. Військовий марш гуркотів з незмінною радістю вишкіреного черепа.

— Вимкніть це! — заверещав містер Томсон, вказуючи на радіо. — Вимкніть цю кляту штуку!

Хтось його послухався. Але тиша була ще нестерпніша.

— Ну? — запитав нарешті містер Томсон, неохоче зводячи погляд на Фреда Кіннана. — Що ми повинні робити, на твою думку?

— На чию, на мою? — загиготів Кіннан. — Я не ведучий цього шоу.

Містер Томсон ударив кулаком по коліну.

— Кажи що-небудь… — наказав він, але побачивши, що Кіннан відвернувся, додав:

— Будь-хто!

Охочих не було.

— Що нам робити? — залементував він, розуміючи, що той, хто зараз відповість, завтра опиниться у владі. — Що нам робити? Хтось може сказати нам, що робити?

— Я можу! — пролунав жіночий голос, який упевненими нотами нагадував голос чоловіка, який виголошував промову. Всі обернулись до Даґні ще раніше, ніж вона виступила вперед із темряви. Її обличчя налякало присутніх: на ньому не було й краплини страху.

— Я можу, — сказала вона, звертаючись до містера Томсона. — Ви повинні здатися.

— Здатися? — тупо повторив він.

— З вами покінчено. Невже ви не розумієте, що з вами покінчено? Чого вам іще треба після всього, що ви почули? Здавайтесь — і заберіться з дороги. Дайте людям вільно існувати.

Він дивився на неї, не протестуючи і не рухаючись.

— Ви досі живі, використовуєте людську мову, шукаєте відповідей, розраховуєте на розум — ви теж розраховуєте на розум, чорт би вас забрав! Ви здатні це зрозуміти. Неможливо, щоб ви не розуміли. Тепер ви уже не можете вдавати, наче маєте на що розраховувати, хотіти чогось, отримувати, відбирати, досягати. Попереду — тільки деструкція, крах світу і ваш власний. Здавайтесь — і забирайтеся геть.

Вони уважно слухали, але з таким виглядом, ніби насправді не чули, ніби сліпо реагували на властивість, якою вона вирізнялася серед них: вона була жива. В її розлюченому сильному голосі вчувався збуджений сміх, голова була високо зведена, очі, здавалося, вдивлялись у щось на далекій відстані. Пляма на її чолі — відбиток прожектора студії

1 ... 157 158 159 ... 196
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Атлант розправив плечі. Частина третя. А є А», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Атлант розправив плечі. Частина третя. А є А"