Читати книгу - "Мураха у скляній банці. Чеченські щоденники 1994—2004 рр."
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Однак я за своє життя ще жодного разу не чула, щоб у нас у республіці хтось казав: «Ми — Росія», завжди кажуть: «а от у Росії» або «як ми цю Росію ненавидимо», «подамо на Росію до суду!», тобто ніхто на території Чечні з усіх, кого я знаю, від дітей, яких няньчу, до людей з уряду, у яких беру інтерв’ю, не вважає, що живе в «Росії».
Сама «Росія», тобто інші суб’єкти РФ, підтримувала війну в нас. Отже, Росія вела війну проти самої себе, як змія, що пожирає власний хвіст. Свої літаки бомбили свої міста і своїх жителів! Росія провела рідкісний для історії маневр самознищення чи ми дійсно, у підсвідомості влади, завжди були «чужими» й не були її частиною?
«Росія» для нас, жителів Чечні, щось міфічне, дивне й страшне, схоже на стародавнього змія. Я не знаю, як живуть люди в «Росії», як організовано їхній побут, яка їхня свідомість і менталітет. Можливо, колись я поїду в «Росію» і напишу про це.
Сама я далека від політики і захоплення нею як такою вважаю патологією свідомості. Політика — неминуче прагнення лідерства та влади, змушує жити згідно зі штампами і створювати безглузді межі. У нашій республіці народ живе погано, його нацьковують одне на одного, прирікаючи на конфлікти. «Живе» лише група людей на самій верхівці піраміди, інші ледве виживають. При цьому негідники вбивають і пригноблюють своїх земляків за національною ознакою і називають це «політикою». А інші негідники бомбардують і обстрілюють своїх співгромадян — і це теж «політика»!
Для мене ж не важить, хто ти за вірою або нацією, для мене важливо, чи людина ти і несеш у собі добро чи тільки мерзоту й зло.
P. S. Сьогодні дощ. Ми нікуди не пішли. Які, до біса, вибори? Усі й так знають, хто президент. У цій країні можна не обтяжувати себе голосуванням.
17.03.
Привіт!
Сьогодні я зустріла старого друга мого дідуся. Колись, у далекі роки радянської влади, Азиз працював головним редактором однієї з ґрозненських газет. І мій дідусь, і Азиз були завзятими сперечальниками. Часто вони не сходилися в думках щодо виправлень тієї чи іншої статті і прямо в редакції влаштовували бійки. Дідусь Анатолій був непоганим боксером, і худенькому чеченцеві Азизу часто доводилось поступатися донському козакові.
— Я пам’ятаю твого діда! Ми билися майже щодня! Ох і діставав же я, — радісно сказав старий Азиз. — Які гарні були часи! Ми були молоді, і в республіці був мир!
Мені стало радісно, що літній пан із такою приємністю говорить про старого друга. З’ясувалося, що нині Азиз працює в приймальні уряду. Він відразу вирішив допомогти мені з роботою, пообіцяв познайомити з керівництвом нового каналу ТБ, який відкривається в Ґрозному. Також Азиз узяв мою заяву на ім’я А. Кадирова про наше тяжке становище і обіцяв передати у відповідний відділ.
Удома ні грошей, ні їжі. Причому цього разу грошей немає навіть одного рубля. Сидимо без хліба. Хоч би дали зарплату!
20.03.
Мені виповнилося 19 років!
Оскільки в нас немає навіть пакетика з чаєм, щоб випити його без цукру, ми сьогодні встали о 6.00 ранку й подалися на Північний базар.
Сусід Джамалай продавав деталі для машин в одному ряду крамарів, ми ж в іншому стояли з залишками книжок. Із домашньої бібліотеки, незважаючи на всі війни та руйнування, збереглися дивом два томи історика Карамзіна, які придбав іще в СРСР в антикварній крамниці мій дідусь. Колись у десятитисячній домашній бібліотеці дідуся Анатолія було дванадцять томів Карамзіна «Історія Держави Російської», виданої в XIX столітті. Я читала їх дитиною. Перечитувала в ранній юності, під бомбами!
А тепер ми з мамою, щоб не померти від голоду, продали ці два томи за 500 р. якомусь чеченцеві, який прийшов на Північний базар і побачив реліквію нашої родини.
— Я продам їх у Москві й зароблю! — повідомив нас незнаний покупець, але нам було однаково.
— Ми купимо хліба й картоплі, — сказала сумна мама. — Книг шкода. Вони — пам’ять про мого батька та наш дім.
Більше ми нічого не продали. Решта товару — нікому не потрібний мотлох.
Коли зібралися йти, зненацька підбіг Вегетаріанець і, дізнавшись про день народження, квапливо сунув зраділим бабусям поруч по 50 р., а мені подарував 300 р. зі словами «Заради Всевишнього», після чого так само квапливо втік.
21.03.
Я народилась у день весняного рівнодення 20 березня. Пологи в мами були важкі.
— Найбільше я хотіла спати, — згадує мама. — Але не виходило. І раптом сон… Немов із повітря, виник високий старий у довгому білому плащі. Він був схожий на мудреця або чарівника. Голову його прикрашав тюрбан, а в руках він тримав чашу. Чаша повільно наповнювалася чистою водою. Наповнену, він простягнув її мені і сказав:
— Випий!
Я взяла в руки чашу й отямилась: у цей момент ти ризикнула з’явитися на світ.
22.03.
Знову скандал у рідній газеті!
Цариця й Морґана кричали, що не пліткували. Пообіцяли, що подадуть на мене до суду за наклеп.
— Я не брехуха! — верещала Морґана, мов кішка, яку схопили за хвіст. — Я нікому не говорила, що ти «повія, маєш двійко дітей від бойовика»!
Тоді я спокійно повідомила, що в мене справді немає дітей і ніколи не було чоловіка, зате є касета в диктофоні, і навіть запропонувала її разом послухати.
Із записів магнітофонної касети стало зрозуміло, що Морґана цей безсоромний наклеп поширює не тільки в нашій газеті, але ще й у газеті «Известия», розташованій за рогом.
Цариця спробувала виштовхати мене з редакції силоміць, на ходу покрикуючи:
— На диктофон нас записуєш, сволото?! Я тобі покажу!
Але мама, яка чекала мене надворі, не розгубилась. Почувши галас, вона забігла на допомогу і встигла сказати про націоналістичні настрої в редакції, наклепи та махінації з зарплатнею, а також про те, що треба про це повідомити в уряд.
Після цього настала гнітюча тиша, а потім усі присутні стрімголов розбіглися хто куди. Ми, зрозумівши, що більше ніхто не сперечається, теж пішли.
Були в Лейли. Вона пригостила нас смачним борщем.
У п’ятницю, 19 березня, до нас у Школу кореспондентів прийшов фотограф Емзиф, добрий знайомий Морґани й Цариці. Мала бути загальна фотографія до величезної статті про
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Мураха у скляній банці. Чеченські щоденники 1994—2004 рр.», після закриття браузера.