Читати книгу - "Давня історія України (в трьох томах). Том 3: Слов’яно-Руська доба"

від основної частини некрополя (ближче до валів городища). Складається враження, що на цьому кладовищі «кияни» цілком свідомо ізольовано ховали своїх померлих на певній відстані від аборигенів, роблячи спробу в усьому відділитись від місцевого населення (або ж останні їх просто не сприймали ще за своїх). У зв’язку з цими спостереженнями можна припустити, що процес стирання племінних відмінностей відбувався не зовсім гладко.

Рис. 34. Прикраси різноетнічного походження з Жовнинського могильника.

У той же час могили переселенців за обрядом кремації відомі на Правобережжі Дніпра, насамперед в Києві. Звичайно, це були не тільки переселенці з Лівобережжя, а й вихідці з північних районів Русі, як про це писав ще П. М. Третьяков. Аналогічні поховання переселенців відомі і в інших центрах Київщини — Китаєвому, Білгородці (давній Білгород Київський). Крім обряду кремації на правобережних могильниках (Віта Поштова, Київ, Зарубинці та ін.) в ряді поховань виявлені трупопокладення на рівні давнього горизонту — також нехарактерний для цієї місцевості на рубежі двох тисячоліть поховальний обряд. Можна припустити, що в цих випадках маємо справу з могилами вихідців з інших східнослов’янських територій, насамперед древлянської, для жителів якої саме такий обряд в цей час був типовим. Не можна відкидати і варіант примусового переселення груп древлянського населення, яких княгиня Ольга після розгрому їхньої столиці Іскоростеня 946 р. «работе предасть мужемь своимь». На жаль, відсутність антропологічних характеристик (матеріали не збереглись) унеможливлює щось стверджувати напевно. Але знахідки в курганах біля с. Нежиловичі в міжріччі Тетерева і Здвижа семипроменевих скроневих кілець конкретно вказують на переселення в західні райони Київщини людей з території літописних радимичів, що мешкали на землях сучасної Білорусі.

Західніше розглянутого Придніпровського регіону ситуація в плані певного змішування населення з однієї племінної території з сусідами також непогано прослідковується за даними поховального обряду. Так, в басейнах Стиру, Серету, Дністра і Пруту, де панівним є безкурганний обряд поховання, зафіксовано півтора десятка невеликих за розмірами курганних могильників. Можна погодитись з думкою окремих дослідників про переселення певних груп жителів Волині, для яких характерний курганний обряд поховання, на південь Галицько-Волинського князівства. Водночас, наявність підплитових ґрунтових поховань, характерних для Подністров’я, у північних районах сучасної України (Тараканів під м. Дубно, Пересопниця під м. Рівне), вказує на певні переміщення окремих груп населення південних областей згаданого князівства в зворотному напрямку. Можливо, вони також це робили проти своєї волі.

Переселенці з різних місць східноєвропейської території були присутніми і в східних та північно-східних землях Південної Русі. Так, на дитинці літописного Новгорода-Сіверського було виявлено житло, в одному з кутів якого знаходилась піч-кам’янка. Вона, мабуть, стояла на дерев’яному опічку. Сам факт наявності такої отоплювальної споруди, типової для північних районів Давньоруської держави, вказує на проживання в столиці удільного князівства переселенців з півночі, які й принесли деякі специфічні риси житлобудування. Крім того, серед матеріалів могильників поблизу Воронежа (околиці м. Шостки), а також Лепляви і Жовніна в Посуллі зафіксовано семипроменеві скроневі кільця, що свідчить про проживання в сусідніх населених пунктах груп радимичів. Ще в одному похованні того ж Жовнінського некрополя, як і в кургані поблизу с. Броварки (теж на Сулі), відзначені знахідки браслетоподібних скроневих кілець — характерних прикрас кривицьких жінок (північні і центральні райони Русі). Слід також відзначити, що набір інвентаря багатьох поховань лівобережних, порубіжних зі Степом могильників свідчить про значні контакти жителів цього району з населенням Поволжя. Особливо це прослідковується за прикрасами. Цей факт пов’язується з численними свідченнями літописів про зв’язки Чернігово-Сіверської і Переяславської земель з феодальною верхівкою поволзьких князівств.

Різноманітним в етнічному плані був склад населення Поросся. Говорячи про його слов’янський компонент, слід відзначити, що, крім місцевого населення Правобережжя Дніпра (для якого характерні поховання в могильних ямах), у західній частині цього району трапляються і трупопокладення на рівні давнього горизонту — як зазначалось вище, характерний звичай древлян, котрі проживали поруч на території Східної Волині. Звичайно, ці випадки (Ягнятин, Вчорайше) слід розглядати як проникнення мешканців сусідніх областей на землі один одного. До речі, на древлянській території (Викове, Буки) також є ранні тру попок ладення в підкурганних ямах — могили переселенців з Придніпров’я.

На могильнику ще одного с. Буки (але в Пороссі) були досліджені трупопокладення в підкурганних ямах, навколо яких (або ж навколо самих земляних насипів) були викладені кам’яні кола-кромлехи. Такий обряд спорудження кіл з каміння неодноразово фіксувався різними дослідниками, в тому числі й М. К. Реріхом у Новгородській землі. Можна вважати, що акції Володимира Святославича, пов’язані з переселенням в прикордонні південні райони «кращих мужів» з півночі Русі, були повторені його нащадками (кургани, про які йшла мова, були насипані через одне-два століття після смерті Володимира). Але в цьому місці мешкали й вихідці з Подністров’я: на ґрунтовому могильнику досліджено поховання жінки з дитиною, де могильна яма (як і на Дністрі) була перекрита кам’яними плитами. Конструкція городища в Буках незвична для даної місцевості: тут налічується шість концентричних земляних валів. Аналогії багаторядним конструкціям укріплень відомі в Карпатському регіоні: на землях Великої Моравії, Польщі. У Прикарпатті дев’ять рядів укріплень мало місто Пліснеськ (с. Підгірці Львівської обл.).

Досить цікавою з погляду розселення різноетнічних груп в цьому районі південноруського порубіжжя є ситуація в розташуванні археологічних пам’яток поблизу с. Миколаївка, де на обох берегах р. Росі були досліджені середньовічні об’єкти: на лівому (давньоруському) березі — городище, селище і курганний могильник, на правому — селище і ґрунтовий могильник. Серед інвентаря кількох безкурганних поховань виявлені есовидні скроневі кільця, які, крім східнослов’янської території, були дуже популярними у західних слов’ян. На прилеглому до цього ґрунтового могильника селищі виявлено багато фрагментів кераміки, аналогії якій маємо на пам’ятках середньовічної Польщі. Тому можна погодитись із твердженням, що на цьому правобережному поселенні Ярослав Мудрий після 1031 р. посадив полонених «ляхів»[762].

Складність етнічної ситуації в Пороссі можна проілюструвати також матеріалами курганного некрополя XI—XII ст. в с. Яблунівка поблизу м. Біла Церква. Цей могильник, як і ґрунтовий біля

с. Миколаївка, знаходився на правому («чужому» для Русі) березі річки. Під насипом, крім кенотафів (тобто символічних поховань, коли людина померла десь далеко від рідних місць), були виявлені трупопокладення на рівні горизонту — як вже відзначалось, нетипового для правобережних районів Дніпра обряду. Деякі елементи ритуалу свідчать про контакти з кочівниками. У першу чергу, це наявність у могилах нетипових для слов’ян металевих дзеркал, табель, кінської упряжі, мотик, тесел, пружинних ножиць для стриження овець. Цікавою деталлю, яка має аналогії у похованнях Північного Кавказу, є встромлені в землю