Читати книгу - "Срібне яблуко, Анна Авілова"

— Вибач, що не врятував тебе. Вибач, що не сказав про любов до іншої набагато раніше. Пробач, що, проводячи з тобою ночі, я не відчував тих почуттів, яких ти завжди заслуговувала. І... Вибач, що я сказав, ніби ти ніколи ні до кого не була доброю. Ти завжди була доброю до мене. З самого дитинства ти була поряд.

Вона сумно закивала.

— Я прощаю тебе, бо люблю найбільше всього на світі, — тонка волога смужка торкнулася її обличчя. Фелікс витер її рукою і погладив Касандру по щоці.

— Мені не подобається, що коли я навчився сміятися, ти навчилася плакати.

— Якщо ти залишишся тут, з нами, я більше не плакатиму. Нехай ти не будеш моїм нареченим, але я хочу, щоб ти був нашим королем. Мені було так страшно, поки тебе не було. Я не можу злитися чи ображатися. Я просто щаслива, що можу на тебе знову дивитися. Я хочу бути твоїм другом.

- Ти завжди була моїм другом. І я залишаюся тут, щоб бути вашим королем.

В її очах засяяла радість. Фелікс обійняв її, і на душі стало трохи легше. Він не хотів її засмучувати. Ніколи не хотів.

Фелікс з Касандрою, не змовляючись, разом пішли назад до села.

— Ти почав так багато розмовляти.

- Так. І ти теж.

— Поки тебе не було, ми постійно говорили. Навіть із жителями села... Зараз я спілкуюсь і з Трістаном, — вона крадькома подивилася на нього, перевіряючи його реакцію.

— Я дуже радий цьому.

Настала довга пауза. Фелікс не наважувався сказати те, що хотів.

— Я бачив тут твою тітку Ріту, — сумно сказав він.

Вона зітхнула.

- Так. Вона не встигла сховатися.

Фелікс теж тяжко зітхнув.

— Не звинувачуй себе. Твоє почуття провини нічого вже не змінить, – спокійно сказала Касандра.

Вони знову замовкли.

- І як там? — раптом запитала вона.

- Де?

- У світі Джейн.

- Дуже дивно і галасливо. Майже неможливо знайти місце, де було б тихо.

— І там справді жінки носять штани?

- Ой. Що вони там тільки не носять, – Фелікс усміхнувся.

Касандра теж посміхнулася.

— Ти дуже гарно усміхаєшся, я вже й забула, як виглядає твоя посмішка...

Фелікс промовчав. А Касандра продовжила ставити питання про інший світ.

— А там справді всі хворіють і вмирають раніше за старість?

- Правда.

— А люди у вигляді якихось тіней один до одного переміщуються?

- Ні. Оце вже неправда.

- Як, неправда?

- Джейн збрехала.

- Вона постійно бреше, - сказала Касандра з докором.

— Вони всі там постійно брешуть. Іноді вони називають брехню жартами. І іноді це справді смішно. Нам не варто їх судити, вони просто інакші.

Судячи з виразу обличчя Касандри, вона не вважала, що людей з іншого світу не варто засуджувати за брехню.

— Я хочу, щоб ти мені допомогла. Сьогодні я продовжу відновлювати землю, і я не хотів витрачати сили на посадку насіння. Я міг би відродити землю, а ти зайнялася б насінням, або ми навіть разом могли б сіяти насіння просто руками. Знаю, не найкраща пропозиція для проведення дня. Тобі не до душі подібні заняття, але...

- Я згодна, - перебила його Касандра. — Я рада допомогти, щоб зробити наш Айронвуд кращим.

Вона виглядала щасливою. Фелікс зрадів її настрою, в душі лише сподіваючись, що він не дав їй хибної надії. Він дійсно, як ніколи потребував допомоги інших. Все село нарешті підбадьорилося, всюди кипіла робота. Усі діяли злагоджено, як єдиний механізм.

Коли Фелікс разом із Касандрою розкидали насіння, кожну клітину його тіла наповнювало щастя. Сонце сяяло на всі боки та освітлювало нове поле зціленої землі, наче нарешті раділо, що йому дозволено обдарувати всіх своїм світлом. Він згадував, як садив насіння разом із Батьком. І королю здавалося, що не існує більше минулого та майбутнього. Все є єдиним цілим, все пов'язане одне з одним.

Касандра працювала на полі з великим задоволенням, вона весь час усміхалася і смішно здувала пасмо, що вибилося із зачіски. Здалеку вони показували один одному знаками, де засаджуватимуть наступну ділянку, і в ці моменти Фелікс радів, що в нього знову є друг. Як у дитинстві, коли вони з Касандрою не були пов'язані обіцянками та дорослими обітницями.

Наприкінці дня, коли вони поверталися до села, Фелікс створив гарний кущ із рожевими квітами. Кущик розташувався прямо дорогою до Великих Садів. Колись він створить тут чудову квіткову алею, щоб усі милувалися красою квітів на шляху до морського узбережжя. Хвиля почуттів наповнила його груди. І цей спалах емоцій підняв легкий вітерець. Рожеві пелюстки затремтіли від подиху, одна пелюстка відірвалася і прилетіла до Фелікса. Він помацав її руками. Які ж квіти приємні на дотик. Можливо, колись тут буде стільки рослин, що їх можна буде часом зривати та дарувати.