Читати книгу - "Святослав"

«Щось тут не так», – уперто думав Микула й запитав у бранця:

– А чого ж ти боявся руських войниців, чоловіче?

До ночі одолів Святослав Переяславець. І взяв город копієм…

– Руські войниці імам смерть, – відповів той. – Ти хочеш мене мати рабом, уб’єш…

– Це я тебе хочу мати рабом? – промовив Микула й чомусь показав на своє серце. – І це я тебе вб’ю?

– Ти і твій каган, – швидко відповів болгарин.

– Зажди, – промовив Микула, – ти говориш неправду. Хто сказав, що я тебе візьму рабом і вб’ю? І як тебе звуть?

– Ангел суть. А тебе?

– Микула… Микула.

Тоді болгарин витягнув уперед свої зв’язані мотузком руки й запитав:

– То аз не буду ті рабом?

– Ти що? Та я ж сам ніби раб… закуп.

– Закуп… – повторив Ангел і опустив на коліна руки. – А боляри говорили – страшна буря се надвига в Подунависто, войската на князя Святослава се прийде по всички страни – будемо ми раби – аз і Цвітана, і всі, всі…

– Не відаю, про що ти говориш, чоловіче. Яка Цвітана, хто всі?

– Цвітана – жона, а всі – болгари, смерди, парики, – тихо сказав Ангел.

– Смерди?

– Так, смерди…

Вони замовкли. Мовчав і стан. Далеко в лузі горів вогонь, і ледь долітали звідти голоси – там палили мертвих. А між тим навкруг було дуже тихо.

І в цій тиші Микула почув, як десь близько серед темної ночі вдарив перепел. Вражений Микула навіть повернув голову, щоб краще чути знайомий голос. Зрозумівши, що зацікавило Микулу, повернув голову й Ангел. Обоє вони довго слухали, як пристрасно б’є в житах перепел, і навіть заплющили очі від невимовного задоволення, яке заповнило їм груди.

– Чувай… Добер глас, – сказав Ангел. – Чудо!

– Правду говориш, – згодився Микула. – Голос добрий.

Микула розумів не всі його слова. Але він розумів головне: отут, на луках над Дунаєм, і скрізь далі в гори є городи, є села, і скрізь тут живуть болгари. У селах вони випалюють ліси, сіють різне жито, в горах пасуть худобу. І ще недавно вони жили великими родами, пересувались в долинах і на горах, а зараз, коли скрізь стали городи, – осіли, сидять на місці.

– Не бува човек сам да іска смерті сі, – продовжував Ангел. – Але каган далеко, бог – високо.[154]

Важко, як розумів з слів Ангела Микула, жити зараз на долині і в горах. У Преславі сидить кесар з болярами, у городах, як у цьому Переяславці, – боляри, у жупах – кметі. А вже в них є чимало тіунів-перпераків – і житаре, і винаре, десяткаре, сенаре, – жито беруть кадями, вино – бочками, від худоби – десятину. А над усе – ромеї, – і це добре знав Ангел.

– Брат мій загина од руката на ромеєц… докато очиті мі виждат, аз ще буду враг на ромеїте… Нека буду трижда проклят, ако се откажа от думите се…[155]

– Бачу, боляче тобі, – сказав Микула, – мабуть, розв’яжу я тобі краще руки.

– Болі… Розверж, Микул…

Микула розв’язав мотузки на руках Ангела й сказав:

– Ноги сам розв’яжи!

Ангел швидко розв’язав ноги й витягнув їх на траві.

– Ти, мабуть, і їсти хочеш? Візьми хліба.

– Спасибі, – подякував Ангел. – Ти, Микул, си мі, като брат…[156]