Читати книгу - "У пазурах вампіра. Шляхами до прийднів. Блок перший"

- Варта думка!.. Сідай до столу, - припросив господар гостя, як господиня зайшла з тарілями. – А що? Треба тільки чисто справу провести, - додав він, як жінка вийшла.

- Ти, як той Ленін: землю - селянам, а фабрики і заводи – робітникам, - посміхнувся гість, - давав, поки йшла реквізиція хліба, а як із тим справився, то заговорив про кооперативи, ТСОЗи, комуни, радгоспи й виробничі бригади. А те все – ніщо інше, як відбирання землі від селянства, а фабрик і заводів – від робітництва.        

- Хай йому грець! – налив господар горілку у склянки. – За таку справу, як нинішня наша, варто випити! Ну, будьмо! – настромив він солоного огірка на виделку і підняв келишка.

- Будьмо! – підтримав його гість, настромивши на свою шмат сала.

Якийсь час їли мовчки, потім знову випили по чарці й закусили кисляком.

У Петра геть пропав сон від мимоволі підслуханої розмови: при м’ясоздачі їм вдалося отримати квитанцію на п’ять бузівків, яких вони взагалі не здавали, а тепер планували їх забити, м’ясо розділити, а шкіри вичинити.

- Без бригадира, Лампію, нам все-одно не обійтися, - тяжко дихав господар.

- І різника взяти в пай доведеться, як собі хочеш! – поклав кулаки на стіл гість.

Господиня мовчки поставила на стіл велику пляшку горілки, заткнуту кукурудзяним качаном, підлила в миски кисляку, поклала кілька сирих яєць і вийшла тихо, як і зайшла. Прошмигнула в сінях не поміченою батьком і Варя.   

- Як останній хліб зберемо чи вже зараз? – вже заплутувався язик у господаря.

- Який хліб?! А як кинуться в заготконторі? Зараз і тільки зараз! Прокопе! Таки завтра чи позавтра – і ажур! – знову виложив кулаки на стіл Лампій.

- Не буде чим хліба дозібрати, хоч кричи! Жінки ремствують, а з дідів та дітей який глузд? Ніхто тим господарством не цікавиться, всяк собі урвати намагається і тільки.

- Нічого дивного: ти, як голова, свою лінію тягнеш, я, як комірник, свою. Бригадири своє пильнують, жінки себе боронять, діди все для себе стежать... Думаєш, я дарма на мишву поскаржився...

- Я зауважив, Лампію, що ти мудрий чоловік. Скажи-но, скільки ми можемо реалізувати в тебе лишків?

- Гадаю, тони три можна. Ще ж природна втрата належиться, усушка за нормативом, та й зактувати щось можна буде...

- Тож будьмо ще! – підняв обважнілою рукою господар склянку. – Де три тони, там і більше, гадаю, знайдеться, - крекнув він, випивши вслід за гостем. – Варить бісова жінка так уміло, що і не пив би, а вип’єш, - покрутив головою. – Знову прийшла вказівка збирати кобзарів до Харкова на конкурс, - поміняв тему розмови Прокіп. – А де вони, питаю, опиняться? Де опиняться!? Адже ж у тридцятому Постишев отак же збирав їх на зліт, а занесло їх аж на Соловки, кажуть.

- Чи ж нам до кобзарів, Прокопе? – скривився Лампій від цибулини.

- Істину речеш, брате, ще ж отих кацапів-переселеньців отаку юрбу треба влаштувати і не як-небудь утримувати! А вони, хоч і люди, - прости, Боже! – хоч і в рахунок контракції їх утримок зачисляється, та де ж того всього настачити? І до поля нашого вони геть не пристосовані, хоч сказися! Біда одна з ними! Вимогливі, не як наші, все їм дай, про все повідом, до всього їм діло, - потроху човпів господар, все більше насурмлюючись.

- І я кажу, біда! – знову пристукнув сказане кулаками гість, упершись поглядом у стіл.

- Дисципліни по голоді ніякої, на роботу нікого не витуриш, а трактори без пального, косарки під дощем стоять, двір досі не огороджений, наче роз’їзд який, хомутів для коней немає, свинарники ніяк не почнемо будувати, ще й оті дитячі ясла в печінках сидять!.. Та що казати! Страшно й подумати, скільки в нас отієї роботи!..

На якийсь мент розмова затихла. Господар непевним рухом знову наповнив склянки і почав придивлятися до пляшки, піднявши її до лампи і стрясаючись від відрази.

- І я ото кажу, пиймо тут, бо на тім світі не дадуть!.. Спирт вона в тебе гонить, не інакше! – випив Лампій, занюхавши хлібом.

- Пиймо, поки п’ється, - підтримав господар гостя. – Ото я й кажу, - витер він рукавом сорочки уста, торснувши Лампія за плече. – Трактори не огороджені, коні без свинарника, хомути під дощем стоять, дитячі ясла...? Що я, пак, хотів?.. А-а-а, голову райвику погостити б нам належно. Клята баба! Не баба, а мужлай у спідниці, не йде на посули, - роблено хихикнув господар.

- Їй би твого макогона спробувати, куди б ділася, Прокопе, пішла б!

- Не скаржуся, люблять жінки його. Та на всіх не настачиш, - хихикнув господар вдоволено, виливаючи рештки із пляшки. – Не настачиш, кажу, - спробував засміятися він. – Будьмо-о!

- Істинно так! – знову пристукнув кулаком стола Лампій. – Коні без свинарника, хомути не огороджені, косарки без пального, голова райвику розхрістана...

- Роз-хріс-та-на... Медом би їй губи помазати, а тоді вже й макогоном спробувати, хи-хи-хи... Дзвонила про хлібоздачу... Аякже! Тримай кишені й пригорщі!..

Петро крізь повіки слідкував за застільниками і мимоволі порівнював їх із паханами з-під Крапоткіна, знаходячи багато спільного. Господар раптом тяжко звівся на ноги, повів помутнілим поглядом по хаті, спинивши його на підвішеній до стелі лампі, що яскраво горіла близько його очей, матірно вилаявся і незграбно вдарив по ній рукою, аж Янчукові дух забило. Скло брязкнуло й посипалось, лампа згасла і в хаті запанував морок.

- П’янюги прокляті! Злодії окаянні! – почулася із сіней сварка господині. – Боже, коли вже ти виведеш їх на чисту воду?! – чиркала вона сірниками вже в кімнаті, засвічуючи лампу, при світлі якої випивохи почвалали надвір, лишивши двері навстіж відчиненими.