Читати книгу - "Політ співочого каміння. Трилогія з народного життя"

…Але то все буде, то все прийде через багато літ, через багато страждань, злетів, падінь і печалі. А поки що…

…Серед ночі, саме під Новий рік, мене розбудили дивні, тихі і умиротворені голоси. Здавалося, сюди, на Небесі, з усіх околиць, лісів і озер злетілися добрі духи, порозсідалися по всьому обійстю і, тихо-тихо шепотячи, ведуть поміж собою мудрі бесіди.

Обережно злізаю із ліжка, підходжу до вікна, розсуваю фіранки і ледь не зойкнув: понад нашими Небесі, понад Долиною Святого Івана пливли перші сніги. Вони були білоокі, цнотливі, як сільські дівчата-підлітки, і довірливо-чисті, як перші усмішки немовлят. Тихо шелестячи поміж деревами, кущами і висохлими травами, сніги, як Ноїв потоп, заповенювали далекі і ближні овиди своєю ангельською чистотою і божественно-білим спокоєм. Вмить забулася стара ревматична осінь із її пліснявими дощами і скаржливими вітрами, прокислими болотами, большевицькою пропагандою і покаліченою мадярською революцією.

Від споглядання перших снігів у мене з’явилося таке щасливе відчуття, ніби після багатьох днів вовтузіння у бочці зіпсованих оселедців мене зненацька витягли і совісно викупали-виполоскали у гарячих джерельних чистоводах. Моя душа, немов пухнасте кошеня на сонячному підвіконні, тихо грілася і щасливо муркотіла.

І тут з боку Мукачева залунав протяжний крик. За ним — другий, третій… Ось уже котрий тиждень о цій порі, після півночі, починають голосити поїзди. Дивна річ: кожної пори року, коли я слухаю волання паровозів, що біжать через мукачівську залізничну станцію у Європу і з Європи, у мене виникають найдивовижніші слухові асоціації. Приміром, восени, як я уже згадував, у голосах потягів чую крики пташиних зграй, взимку — голодних волів і корів, весною — радісне іржання розгнузданих коней на зелених пасовиськах, влітку — веремію циганських таборів, що завжди о цій порі мандрують повз наші Небесі у бік дунайських рівнин. Однак крики потягів останнім часом схожі на волання потопельників… Чи радше — плачі великих грішників, що в останню хвилину життя благають на колінах прощення від своїх жертв. Це покаяльні крики поїздів-грішників. І їхні гріхи мені довелося побачити два тижні тому…

Ми продавали із бабою Фіскарошкою яблука і горіхи на привокзальній площі Мукачівської залізничної станції. Торгівля тут завжди ішла жваво і вельми прибутково. Особливо, коли зупинялися московські поїзди. Військові чини, які поверталися із окупованої сов’єтами Європи, тут завжди вискакували із вагонів і, не торгуючись, скуповували-змітали все, що продавалося трудягами із приміських сіл. Ми вже пакувалися додому, коли із бічної вулиці вискочили одна за другою кілька автомашин із військовими. Зістрибуючи на ходу, солдати із собаками одразу почали вимітати із площі пасажирів і торгівців. Перелякані невідомістю, ми із бабою чкурнули через загорожу, заскочили у вугільний склад і принишкли. Потім оговтались і через щілини у дошках стали спостерігати, як автоматники хутко шикуються у шеренгу вздовж залізничного полотна. Все завмерло, тільки непогамовні вівчарки скаженіли, намагаючись зірватись із повідків. Собаки весь час вітрили на захід, ніби чуючи, що ворог ось-ось має з’явитись саме звідти… Нарешті з-під мосту, стишуючи хід, виринув захеканий паровоз. Якось винувато оглядаючись, він тихо, наче злодій, проповз мимо військової шеренги і зупинився якраз напроти вугільного складу. На товарних вагонах натужно заричали двері і звідти посипались військові — так само озброєні і з собаками. Їх місце миттєво почали займати солдати, які прибули на станцію хвилин з десять тому. Видно, йшла заміна караулу.

— Божіньку, спаси і помилуй! — перехрестилася Фіскарошка, прикипівши до дірки у дошках. — Ану ж лем подивися, дитино, што робиться у сьому злодійському світі! Бідні люди!..

Я кинувся до щілини і завмер — навпроти нас стояли товарні вагони, у яких, зазвичай, перевозили худобу. На кожному з них так і було написано — «скотовоз». Причому виведено ядучо-червоною фарбою навскоси через увесь вагон. Видно, написи робилися поспіхом, бо з кожної літери зигзагоподібно стікали криваві ручайки. Складалося враження, що із товарняків щойно вивели худобу, тут же порізали, а свіжою кров’ю на кожному вагоні написали «скотовоз». Мені здалося, що я навіть бачу, як ті криваві літери, хижо посміхаючись, парують од теплої крові. Крізь заґратовані віконечка із «скотовозів» дивилися люди-привиди: обличчя зарослі, брудні, худющі… Голови багатьох перев’язані закривавленими бинтами. Найбільше вражали очі — змучені, зболені, повні пустельної безнадії і космічної порожнечі… В’язні мовчки дивилися з-за ґрат на станційну метушню і, бачилося, що це люди із якогось іншого, чужого і незрозумілого часу. І цей світ, у якому їх везуть невідомо куди у товарняках, для них — невеличкий епізод прикрого сну… Варто тільки крикнути — примари зникнуть, і вони, теперішні в’язні, прокинуться повні сил, молодими, непокаліченими і, головне, — вільними і щасливими. І, мабуть, саме через те, коли оскаженілі вівчарки рвалися до заґратованих вікон, аби вчепитися в обличчя своїх ворогів, ув’язнені спокійно дивилися вниз і божевільно-тихо посміхалися: адже це тільки прикрий сон…

Коли потяг рушив, ми, обтрушуючись од вугільного пилу, вийшли знову на привокзальну площу. Тут уже було порожньо і тихо. Біля входу у касу стояв із сигнальним ліхтарем бабин племінник Петро Іваньо — він працював на станції обхідником.

— Петрику золотий, што це тутки було? — вчепилася за рукав племінника Фіскарошка. — Хіба тоті каліки у вагонах такі страшні розбійники, што аж на них стільки вояків і псів треба?

— А-а-а-а… Дорога тітко, то не каліки, то мадярські революціонери… Всіх, кого сов’єти взяли у полон, у товарняки — і до ведмедів вчитися на цимбалах грати, — Петро махнув рукою на північ.

— Як?! Отак просто хапати людей із свого обійстя, із своєї землі, і серед білого дня на очах у всього світу вести їх на чужину на погибель? — сплеснула руками Фіскарошка.

— Та не дуже серед білого дня, — мовив, похитуючи головою, Іваньо. — Їх, як правило, везуть завжди уночі, аби менше очей… А те, што тепер виділи… Кажуть, коло Чопа вночі залізницю мадярські партизани підірвали. Ремонтували, то й задержали. А