Читати книгу - "Мотря"

Кажучи це, зітхав і кашляв. Гетьман з жалем і погордою дивився на свого колишнього товариша. Жалував того Кочубея, що міг бути, і погорджував тим, що був, — що тепер згорблений сидів за столом, між Апостолом і Орликом.

— Ми, Василю Леонтійовичу, залюбки нарікаємо, за людей забуваючи, що й самі ми не ангели, а люди. Що тії люди говорять і що вони говоритимуть, це їх діло, не наше. Кождий не тільки за вчинки свої, але й за слова здасть колись справу на страшному суді.

Кочубей втулився у фотель і зробився малий, маленький. Не любив, коли йому пригадували про суд.

— Не на балачку запросив я ваші милості до себе, — казав гетьман, — а щоб довести до пуття дуже складне і важне для мене, а гадаю, що і для тебе, Василю Леонтійовичу, всім нам відоме діло. Я добре передумав його і по пунктам списав його на папері. Будь ласка, Пилипе, — звернувся до Орлика, — прочитай це письмо.

Орлик прочитав довірочне зобов'язання Кочубея прийняти свою доньку Мотрю під батьківську опіку (виразно: батьківську!), щоб її не діялася тепер, ні в близькій будочності ніяка кривда. Батько прощає її поневільну вину, що не пішла в монастир, куди її хотіли запроторити...

Кочубей скривився. Гетьман з притиском повторив:

— Запроторити!

І ані мати, ні батько не будуть її з того приводу ні словом, ні ділом карати. Як панночці такого роду й характеру пристало, вона дістане свою власну прислугу, своє окреме мешкання, і з батьківської казни будуть річні кошти на її конечні витрати. Ані батько, ні мати не будуть силувати Мотрю віддаватися за нелюбого чоловіка, а віддасться вона за того, котрого полюбить і котрому по совісті своїй заприсягне вірність і "послушенство малженське". Що так воно станеться, на те Василь Леонтійович Кочубей дає при свідках своє чесне слово і кладе на цій добровольній угоді свій особистий підпис...

Гетьман боявся, що Кочубей без замітів згоди на таку розв'язку діла не дасть. Але, на диво, він припіднявся, взяв Перо і, прижмурюючи ліве око, поклав своє повне ім'я й прізвище і всі свої титули.

Ця покірливість до якоїсь міри зворушила гетьмана.

— Спасибі тобі, — сказав, — і прости, що я таку форму придумав. Нехай воно тобі буде доказом, як я люблю доньку твою Мотрю і як турбуюся нею, хоч у мене всіляких турбот більше, ніж на голові волосся... Який же двір ти призначив для неї? — Кочубей назвав. — Коли Мотря може переїхати туди?

— Хоч би й зараз.

— Гарно, але, — тут гетьман припіднявся з місця, — але Любов Федорівну ти загнуздай насилу. При свідках кажу тобі, що довше я її коверзування не стерплю! Увірвався мій терпець, Василю, і якщо Любов Федорівна і дальше захоче копати ями піді мною, так тоді я, не тільки в обороні власній, але також обороняючи поваги і гідності гетьманської, поступлю з нею, як з людиною злою і злочинною. — Кочубей мовчки приняв до відома погрозу. — А тепер дякую вам, панове, і числю на ваше мужське і лицарське слово та на "дескрецію" милостей ваших.

Подав руку усім трьом і відправив до дверей.

— Скінчилося, — сказав, вернувши в кабінет, сів у фотель і задивився у простір.

Мовчки дивилися на нього здивовані портрети предків. Здалеку дзвонили дзвінки від'їжджаючих до Батурина саней.

НЕДОСПІВАНА ПІСНЯ

Перед гетьманським ґанком тупцювала шестірня білих арабських коней. Машталір і фореси насилу здержували її. Коні нетерпеливо оглядалися на темно-сині сани з гербами гетьманськими, ніби дивилися, чи гетьман уже сів до них і чи не пора двигатися з місця. Перед саньми і за ними — невеличкі відділи військової екскорти, — москалі під проводом ротмистра, що був у гетьмана на службі. Вечоріло. Вітер, що ущух був в обід, зривався тепер наново. І знов скрипіло, мов стогнало, гілля і гнулися старезні дерева.

— Погана ніч буде, — казав машталір до Мотриного чури. — Дивно мені, що ясновельможному хочеться їхати тепер! Дорогу геть позадувало снігами.

— Позадувало дорогу снігами, — повторив, як відгомін, чура. — Багато нас, — прометемо!

Він почував охоту промітати сніги перед панночкою своєю. Його хотіли лишити на гетьманській службі, — не згодився. Куди панночка, туди й він. Навіть Любові Федорівни не боявся. Як треба, потерпить.

Тітка Лідія, одягнена, як до дороги, молилася перед іконою Пречистої Діви. Полюбила Мотрю і тепер з жалем відпроваджала її на непевну долю: "Претерпівша за нас, грішних, прийми безталанну дівчину Мотрю під свій божественний покров".

До гетьманського кабінету увійшла Мотря. Руку простягнула до нього.

— Спасибі, милосте ваша, за добро і не поминайте злом!

Гетьман вхопив її дрібну руку в свої дрижачі долоні.

— Мотре, Мотре, не знаєш, як мені важко!

— Лишім слова. Що мало бути сказане поміж нами — сказалося. Тепер на діло час. Гетьмане, Іване Степановичу, кажіть світити свічки, уквітчайте стіл, налийте чарку старого вина. Випийте на потугу. Чуєте, — на потугу, а не на потуху! А тоді шаблю щокращу підберіть і поминайте нею Мотрю. Шаблею поминайте мене, а не жалем, бо жалувати нема чого. Я пізнала шастя. Не жалуйте людини, що щасливою була, жалуйте того, хто щастя на очі не бачив. Прощавайте!

Хотів пригорнути її до себе, не пустити, відкликати від'їзд, не дати... Вихопилася, як із жмені птаха, і вилетіла крізь двері.

За нею тітка Лідія побігла. Гетьманські служки відчинили й затріснули за ними дверці. Заколисалися на сідлах фореси, і білі коні помчали по білих снігах... Білі коні.

Крізь вікно військової сторожівні визирав Чуйкевич. "Своєї долі навіть такими кіньми не об'їдеш..."

Гетьман довго стояв на ґанку. Вітер снігом загладжував сліди по санях, котрими від'їхала Мотря. Вийшов Войнаровський і попросив дядька, щоби йшов у хату, бо продрохне. Тихо і послушно пішов за ним.

— І знову ми удвох осталися, Андрію, — сказав гетьман і перший раз у життю почув якесь дивне зимно, ніби невідома птиця майнула