Читати книгу - "Фантастика Всесвіту. Випуск 4"

— Я, Гарольд Шварц, який проживає у будинку № 257, Олден-Вілледж, міста Нью-Йорк, нижчезазначеним заявляю привселюдно мою останню волю, анулюючи абсолютно всі попередні варіанти заповіту, що були мною зроблені перед цим.

Він поважно висякав носа й читав далі, не минаючи жодного слова, повторюючи безліч приміток, особливо налягаючи на численні й детальні вказівки, які стосувалися його похорону. Ці хвилюючі подробиці зрештою так розбурхали старого, що Лу навіть спало на думку, чи не забуде той взагалі, для чого він узяв свій заповіт. Та Грампс героїчним зусиллям волі опанував свої почуття і вишкрябавши щось у заповіті, почав писати, водночас зачитуючи написане. Лу чув це стільки разів, що й сам би зміг прочитати той текст напам’ять.

— У цій колисці скорбот зазнав я багато горя й страждань і готовий рушити до кращих світів, — промовляв, пишучи, Грампс. — Але найбільшої кривди я зазнав від…

Він огледів присутніх, намагаючись пригадати, хто ж був його кривдником. Присутні охоче підказали йому, позирнувши на Лу, а той безпорадно, наче школяр, підняв руку. Грампс, пригадавши, закивав головою і скінчив: «…зазнав від власного правнука Луїса Дж. Шварца».

— …Онука, сер, — промимрив Лу.

— Ти що, надумався мене повчати! — загримів Грампс. — Ти й так уже проштрафився далі нікуди. — Проте вніс відповідну зміну. Потім продовжив зачитувати рішення позбавити Лу спадку за те, що той виявив непослух і зухвальство.

Далі йшов параграф, що так чи інак зачіпав інтереси кожного: ім’я Лу було викреслене і замінене на ім’я Віллі, головного відтепер спадкоємця, який одержав би по смерті старого не лише помешкання, але й (вершина мрій кожного!) двоспальне ліжко у власній кімнаті Грампса!

— Ось так, — закінчив, сяючи, Грампс. Він вишкріб дату в кінці заповіту і замінив новою, вказавши навіть годину.

— А тепер можна подивитися «Родину Мак-Гарвеїв»…

Це був телевізійний серіал, який Грампс регулярно дивився відтоді, коли йому минуло шістдесят років, — тобто цілих сто дванадцять років.

— Цікаво, що ж воно там далі буде, — сказав він.

Лу вийшов геть і як підкошений упав на своє страдницьке ложе поруч із ванною. Як він хотів, щоби Ем була поруч! Але вона кудись поділася.

Він трохи задрімав, однак, сон його порушили — хтось переступив через нього, заходячи до ванної. За хвилину звідти почулися підозрілі звуки, наче хтось виливав у раковину якусь рідину. Раптом його жахнула думка: Емеральді урвався терпець, і вона зважилася на злочин! Вона вирішила вчинити лиходійство!

— Ем, — прошепотів він до тоненької перегородки.

Ніякої відповіді.

Лу натиснув на двері. Благенька клямка, яка ледве трималася, одскочила — і двері розчинилися.

— Морті?! — охнув Лу.

Прапранебіж Луїса, Мортімер, котрий нещодавно одружився й привів молоду до оселі Шварців, здивовано й перелякано дивився на нього. І хоч він зразу зачинив ногою двері перед носом Лу, той-таки встиг помітити в нього в руках бутель заповітного Грампсового антигерасону, наполовину вже випорожнений. І Морті доливав її водою з крана!

За хвилину Морті вийшов звідти, зухвало блимнув на Лу очима й подався у вітальню, де сів поряд із своєю гарненькою дружиною.

Вражений Лу не знав, що робити. Він, звичайно, дозволити не міг, щоб Грампс став жертвою підступного плану. Може, попередити старого? Але ж він і так сердитий як сич. А тоді життя в квартирі стане зовсім неможливим.

Лу зазирнув до вітальні. Усі Шварци, серед них і Емеральда, розкошували, — тішилися тим, як Мак-Гарвеї коїли дурницю за дурницею. Лу навшпиньки зайшов до ванни, зачинив за собою двері і почав виливати розведений антигерасон з бутля в раковину. Він вирішив потім наповнити бутель чистим антигерасоном із тих менших двадцяти двох пляшечок, які стояли на полиці. Дволітровий бутель Грампса мав, однак, завузьку шийку, і Лу здалося, що минуть віки, й тисячоліття, доки він спорожніє. Та ще цей нестерпний сморід антигерасону! Мабуть, він уже пройшов крізь шпарину в дверях і заповнив усю квартиру. Буль-буль-буль-буль, — монотонно лунало в горлі бутля. Аж раптом він почув музику у вітальні та човгання стільців об підлогу.

— Ви дивилися, — долинув голос диктора, — двадцять дев’ять тисяч сто двадцять першу серію про життя наших із вами сусідів — родини Мак— Гарвеїв.

Чиїсь кроки наближалися до ванни. І ось — стукіт у двері.

— Хвилиночку! — бадьоро одізвався Лу.

Він одчайдушно трусонув бутель, щоб рідина виливалася швидше. Мокрий бутель висковзнув у нього з рук, брязнув об кахлі і розлетівся в друзки…

Двері різко розчахнулися, і Грампс отетеріло втупився в залиту рідиною, засипану склянками підлогу.

Хоч Лу ладен був провалитися крізь, землю, проте обличчя його розпливлося в ідіотській усмішці. В голові було порожньо, ані думки, то ж він тільки стояв і очікував, що ж скаже Грампс.

— Ну й ну, хлопче, — нарешті промовив старий. — Наробив лиха, тепер прибирай.

Більше він нічого не сказав. Проштовхався крізь юрбу нащадків, що скупчилися під дверима, й зачинився у своїй кімнаті.

Шварци дивилися на Лу мовчки, ніби не вірили своїм очам. Потім повернулися й поспішили у вітальню, наче боялися, що його ганьба, наче чума, перекинеться й на них…

Морті затримався, щоб зміряти Лу презирливо-зацікавленим поглядом, і теж подався до вітальні. Біля ванної залишилася тільки Емеральда. По щоках її текли сльози.

— О, не дивися так на мене, мій бідолашний любчику! Це я одна в усьому винна! Я змусила тебе до цього!..

— Та ні, — озвався нарешті Лу. — Зовсім ні! Слово честі, Ем, я тільки хотів…

— Не треба пояснень, любий! Я завжди з тобою, що б там не сталося. — Вона поцілувала його й прошепотіла: — Ну який же це злочин, любий? Це ж зовсім не те, аби ти хотів убити його власноручно! Ну що ж тут такого страшного? Просто Грампс опинився б у такому стані, що Господь Бог зміг би забрати його до себе тоді, коли на це буде Божа воля.

— Що ж тепер станеться, Ем? — зневірено бурмотів Лу. — Що ж він тепер нам зробить?

Цілісіньку ніч Лу та Емеральда мужньо очікували, якого лиха заподіє їм Грампс, однак жоден звук, жоден шерхіт не порушив священну тишу його кімнати. Лише за дві години до світанку їх обох зморив сон.

О шостій вони були вже на ногах, бо за графіком їхнє покоління мало снідати в кухоньці саме в цей час. З Лу та Емеральдою ніхто не розмовляв. Поснідати треба було рівно за двадцять хвилин, та після безсонної ночі вони сиділи мов дерев’яні й ледве спромоглися проковтнути дві ложки «омлета» з водоростей, перш ніж